Jump to content
Студентський Форум

Grek

студент
  • Posts

    7
  • Joined

  • Last visited

Освіта

  • ВУЗ:
    ДІІТ

Grek's Achievements

Newbie

Newbie (1/14)

0

Reputation

  1. Турне Бессарабією (Затока - Бендери- Кишинів-Старий Орхей – Сороки – Ізмаїл - Вилково) Ну ось і настала пора відпустки-2008, а тому час вирушати в напрямку моря. Із скупенького вибору морів вибираю рідне - Чорне, проте обмежуватись вилежуванням та випещуванням під сонячним промінням власного тіла я не збирався, а тому звично для себе накидаю приблизний план подорожі Бессарабією. І так 12 серпня увечері із зібраними туристичними «пожитками» та прекрасним настроєм сідаю у вечірній потяг. В навушниках підбадьорує «Пікардійська терція»: «Дорога манить, вітер за спиною, І асфальт, як масло, м'який. Музика грає, і ніхто не знає, Чом я веселий такий. Бо я їду до моря …..», і вже зранку мене вітає перлина біля моря – Одеса. Хоча і неодобрюю всіляких написів на парканах, проте мене як галичанина, не можуть не радувати написи «Бандера – герой» та «Слава УПА», які спостерігаю крізь вікно вагону на під’їздах до матері-Одеси. Але тут не затримуюсь надовго, адже моїм пунктом призначення має стати смт.Затока, до якої за дві години мене доставляє електропоїзд Одеса – Білгород-Дністровський. Надалі Затока буде моїм опорним пунктом, адже тут маю можливість проживати у своєї тітки. Затока представляє собою доволі довжелезне селище, яке розташувалось на узбережжі поміж Чорним морем та Дністровським лиманом. З’єднані ці водойми каналом, через який прокладено автомобільно-залізничний міст, та який кожного вечора «трансформується» задля того аби могли пройти судна, і саме через це увечері утворюється гігантська автомобільна пробка в десяток кілометрів, яка розсмоктується доночі. Житло тут можна знайти від 35 грн. – це мінімум з туалетом та холодним душем на вулиці. Домовитись за харчування можна в санаторній їдальні за 50 грн (сніданок, обід, вечеря). Загалом інфраструктура Затоки доволі скромна і з часів совєтів мабуть мало зазнала змін, але і на такі скромні умови є доволі великий попит адже і ціна відносно невисока. В порівнянні із Кримом дуже мене порадувала кількість україномовних відпочивальників, хоча можна із впевненістю сказати, що ці краї є «Меккою» для молдаван, яких тут просто тьма (головне шо не москалі ). Отож два дні релаксу в Затоці, проводжу, як і усі курортники – поїв - пішов на пляж і так кілька разів до вечора, у вечері перегляд фільму у відкритому кінотеатрі, для любителів нічні дискотеки… Проте в такому режимі довго не можу жити, а тому один із днів присвячую відвідинам Білгород-Дністровська (20км від Затоки), який славиться своєю Акерманською фортецею , яка будувалася на залишках грецького міста Тіра в 13-15 столітті. Отож заплативши 5 грн. опиняюсь на території фортеці, де проводжу кількагодинний обхід вздовж-і-поперек. Збереглась пам’ятка історії доволі добре та за красою і величчю можна її поставити в порівняння із Хотинською. Фортеця розташувалась на березі лиману, у водах якого через доволі велику забрудненість води мені так і не довелось скупатись. По завершенні оглядин крокую в напрямку міського базару де купляю фрукти – диня (2 грн/грн), кавун (1,5грн/кг), виноград (6 грн./кг). Повернувшись до Затоки наступний день проводжу в стандартному циклі поїв-пляж, і набираюсь сил для більш тривалішого походу – Молдова –Придністровська Молдовська республіка, на яку відвів 2 дні. І так, суботнього ранку вдосвіта вирушаю в Одесу, задля того аби о 8 годині сісти на автобус Одеса-Бельци (проїзд Одеса-Бендери 40 грн.), який прямує через потрібну мені Придністровську Молдавську Республіку. Фортуна мені посміхається, адже я в останню секунду вскакую в цей автобус та й ще на останнє вільне місце. Пролітаємо 70 км. до прикордонного пункту Кучургани, де на митниці встаємо у чергу за єдиним великим автобусом. Водій нав’язливо пропонує зібрати по 5грн. задля того аби дати на лапу митникам і не чекати поки оформлять 60 пасажирів, які знаходяться в попередньому автобусі. В результаті такої нехитрої операції ми се ж таки простояли десь близько години і поїхали все-таки у порядку черги. Під шквалом критики з боку пасажирів, водій розгублено пояснив, що хабар не дав результату оскільки з попереднього автобусу зібрали більше грошей, а отже вони проїхали першими. В котрий раз переконався в повній корумпованості нашої митниці; ні на Придністровській ні на Молдавській митницях таких проблем не було. Ну менше з тим, нехай це буде на совісті і в стид тим особам, які керують такою «Європейською» Україною. Наступною нас очікувала митниця Придністров’я, яка зі слів одного із пасажирів є самою суворою в світі. І дійсно на митниці нас зустрічає митник (форма у їхніх митників, чи то пак прикордонників, аналогічна як і в радянських міліціонерів – мабуть на території Придністров’я був стратегічний склад обмундирування радянської міліції, який вони ефективно використовують і по нинішній день), який чемно пояснює про те куди ми вїзджаємо і що не можна ввозити. Далі всім складом разом із багажем вирушаємо в приміщення митниці де на «телевізорі» перевіряють наші пакунки. Далі усі беремо ручки та дружньо заповнюємо кожен імміграційну картку, а молдавани, як особливі друзі Придністров’я, ще й сплачують якісь побори, і ми вїзджаємо в невизнану республіку. Дороги, міста, вулиці - звичайні і відповідають нашому рівню років десь 8 тому, тобто явних ознак військового конфлікту в 1991р. тут на відміну від Абхазії не видно, проте і невизнаність республіки стримує приходу прогресу в цей край. В столиці Тирасполі на залізничному вокзалі робимо невеличку зупинку, по дорозі в око впадає ультрасучасний стадіон тираспольського «Шерифа» і далі рушаємо в напрямку західного кордону. Місто мого призначення стало Бендери , яке є фактично кордоном і за ним вже починається територія Молдавії . Звичайно, як свідомий бандерівець я не міг оминути такого міста з милозвучної назвою Бендери, але нажаль за легендою назва міста походить від турецького слова, яке перекладається "Я хочу!" і саме ці слова сказав чоловік Роксолани, султан Сулейман Пишний, який у 1538 р. мріяв захопити це місто на Дністрі. Для української історії Бендери цікаві ще тим, що саме сюди втік після поразки шведів під Полтавою у 1709 році гетьман Іван Мазепа, який власне тут і помер. Попросивши у водія висадити мене біля фортеці, автобус зупиняється за мостом через Дністер на якому розташовані військові блок-пости із БТР-ами, і саме тут відчуваєш, що на цій території заморожений конфлікт. Опинившись трохи в розгубленому становищі (справа- військовий блок-пост та міліцейський пост, зліва – безлюдне шоссе) прямую прямо до мурів фортеці, на території якої розмістилась військова частина. На КПП лейтенант відмовляється пускати до фортеці і пропонує прийти 9 жовтня (600 років місту), коли відбудеться відкриття для відвідин Бендерської фортеці , яка зараз перебуває на реставрації, або ж обійти в кругову (десь 1-2 кілометра) і оглянути її ззовні, що я і зробив. Бастіонна фортеця займає доволі велику площу – 20 га і складається з сухого рову, який розмістився вздовж траси, земляних укріплень за ним, мурованих стін з баштами та центру фортеці – цитаделі. Фортецю і насправді доволі інтенсивно відновлюють і вже на даний час вона має нормальний зовнішній вигляд, в серединні ж чути що проводяться будівельні роботи. І так вдосталь поблукавши та оглянувши з різних точок твердиню, вирушаю в місто. По дорозі приємно наштовхуюсь на пам’ятний знак присвячений Івану Котляревському, який у 1806 році брав участь у визволені фортеці від турецької навали. Далі фотографую пам»ятний меморіал, який очолює БМП (танк такий) і який присвячений військовим подіям 1992р. (як написано на табличці – захисникам міста, які загинули від рук молдавських націоналістів). Знемагаючи від спраги із великим затрудненням знаходжу кантор, де міняю гривні на придністровські рублі (1грн=1,75пр.руб) аби купити якогось питва та квиток на автобус до Кишинева. Приємно вразило, що на усіх банкнотах (1,2,5,10 руб) зображено полководця Суворова, а на 50-рубльовій купюрі красується наш рідненький Т.Шевченко (проте це і не дивно адже 29% Придністров’я складають українці). Випивши 1,5 літри рідини серед якого і пиво «Старая крепость», термін придатності якого 10 діб !!! (в нас такого вже і не зустрінеш) на автовокзалі беру за 25,6 пр.руб. квиток на автобус до Кишинева і старенький Неоплан вирушає в дорогу. На виїзді з Придністров’я контроль трохи простіший – показав паспорт, здав іміграційну картку і проїжджай, на молдавському кордоні взагалі в паспорти не дивились просто зайшла симпатична кубіта у формі в автобус, кинула оком на пасажирів та й поїхали. Прибувши близько 16.30 в Кишинів першим ділом рушаю на місцевий базар, який як і зазвичай розташований біля автовокзалу, де міняю в канторі гривні на молдовські леї (1 грн.=2 леї). Оскільки підходив вже вечір в швидкому темпі сідаю на тролейбус (проїзд 1 лей) та їду до парку Штефана чел Маре (це найбільш славетний молдовський господар (князь по-нашому), ім’ям якого названо і центральну вулицю та який зображений на усіх купюрах молдовських леїв), звідкіля направляюсь до Національного музею історії Молдови де оплативши 15 лей та поспілкувавшись із контролером, яка колись була у Львові, оглядаю доволі цікаву та багату експозицію музею. Якби не вечірня година то відвідав би ще кілька музеїв, які розміщені в центрі, але оскільки вони працюють до 17.00-18.00, тому іду на пошуки Central Youth Hostel, в якому планував переночувати, і хоча хостел розміщений в центральній частині на його пошук я витратив близько 1 години. Проте радість за відшукану будівлю швидко розсіюється, адже нажаль немає жодного вільного місця. Оскільки вже стемніло та сил шукати інший хостел, яких в Кишиневі всього лиш кілька, не було, тому за підказкою хостелянта прямую до готелю «Зоря», який знаходиться недалеко від хостелу. За 270 лей беру самий дешевий номер (2-х місний з телевізором та холодильником), приймаю душ та іду на прогулянку вечірнім Кишиневом. Звично для столиці по дорозі наштовхуюсь на будівлю президента республіки, парламенту, міністерств, кількох храмів, посольств та представництв різних європейських організацій. Хоча столиця і не вразила мене особливо, проте відчувається певна європейскість міста. По дорозі в готель заходжу на закупи в супермаркет, де близько третина асортименту товару милують око своїм українським походженням. Повернувшись в номер за вечерею переглядаю телевізор, звідкіля дізнаюсь про перші перемоги наших олімпійців. Наступного ранку прокинувшись о 6 год. вирушаю на автостанцію з метою пошуку транспорту в напрямку Старого Орхея (місцина в 60км. від Кишенева), але як виявляється маршрутка Кишинів-Бутучень (23 леї) відправляється лише о 10.20год., а тому маю ще кілька годин на прогулянку вже ранковим містом. Місто з-просоння підтвердило нормальне вечірнє враження, проте трохи знітила велика кількість бездомних собак в центрі, і це на фоні рекламних банерів, які розміщені кругом на якому зображено закривавлену собаку і на молдовській мові текст (як я зрозумів, заклик щоб люди не знущались над тваринами). Прийшовши одним із перших на зупинку сідаю в мікроавтобус-душогубку. В своїй подорожі не відчуваюсь самотнім адже підсідають ще декілька таких же як і я туристів, які цілу дорогу (2 год.) розказують різноманітні туристичні небилиці. Прибувши до музейного комплексу «Старий Орхей» , проводжу кількагодинну екскурсію по скелях Петере та Бутучень, які височіють над річкою Реут, де свого часу розміщувались гето-дакська фортеця, городище Золотої Орди, а тепер нагадують про славну історичну значимість залишки скельних монастирів, церква, старовинні будівлі та ін. Тутешні пейзажі зачаровують красою і нагадують нашу Бакоту (Хмельницька область), але місцева річка невеличка та мілководна і з красою нашого Дністра не позмагається. Під обід жара робиться просто нестерпною, знову згадую «Пікардійську терцію»: А я хочу в Антарктиду, хоч би на мить, Ледве ноги волочу, очі піт залива. Знов згадаю про холодних озер блакить, Куди їздив колись старенький трамвай.» Оскільки автобус з даної місцевості назад був тільки один і той увечері, змушений іти кілька кілометрів до траси аби зловити попутку, щоб виїхати звідсіля. Через спеку по дорозі вже навіть не радують плантації винограду, які розляглись біля дороги і який можна було при бажанні нарвати. Довго «стопити» на дорозі не прийшлось і фактично перший ж мікроавтобус доставляє мене до траси, звідкіля маю намір потрапити до прикордонного містечка Сороки (ще близько 125 км). Місто знане, як циганська Мекка – свого часу більше 50 років тому, тут оселилось кілька найбагатших баронів, за якими потягнулось дуже багато ромів, і зараз це є така-собі столиця циганської держави. В центральній частині міста існує «циганский пагорб», де стоять крутезні циганські палаци. Але головною цікавинкою для мене звичайно ж була Сорокська фортеця (16 ст.) , велика історична цінність якої полягає в тому, що вона збереглась до наших днів такою ж, якою була створена майстрами середньовіччя. Висота фортеці зовні – больше 20 м, товщина стін – 3,5 м. По площі фортеця не займає велику площу та представляє собою круг, внутрішній діаметр якого складає близько 30м. Циганську значимість міста відчув, ще поблизу міста Бальц, де мене підібрав мікроавтобус з пасажирами більша половина, яких складалася з осіб циганської національності (як мені сказала одна пані, дані пасажири повертались із прощі в монастир – не знав, що цигани ще й віруючі) та які з радістю зголосились доставити мене у Сороки. Пожалкував, що сів у транспортний засіб одразу оскільки «дух» свободи існування циганської нації, просто бив по ніздрям, добре що хоч місце під люком було вільне, і я висунувши голову в отвір жадібно ковтав свіже повітря. Ще більше я «полюбив» цей нарід на під’їзді в саме місто Сороки, де ми чомусь звернули на бічну польову дорогу, а не поїхали в місто. На моє запитання, та ж пані люб’язно пояснила, що ми спочатку розвеземо по-домам сільських мешканців, а потім з радістю мене доставлять до омріяної фортеці. Моя реакція можливо була б і стриманою, але вже підходила 18-00год, а це означало що в середину фортеці я вже не попаду. І так далі була 40-а хвилинна екскурсія по присілкам та хуторам, через ліси та яри, по ґрунтовій дорозі, внаслідок чого повний салон, ну і я весь відповідно в пилюці, одним словом моїй радості небуло меж. Та все-ж люб’язні роми доставили мене до фортеці, при цьому повідомивши, що останній автобус буде іти через пів години, і їде він попри фортецю. Виділивши 20 хвилин на екскурсію, спокійно виходжу до дороги з надією зустріти автобус. Та вже як пізніше довідався від перехожих, що автобуси цієї дорогою не їдуть, а відправляються з автостанції у зовсім протилежному напрямку. Зрозумівши на автостанції, що пролетів з автобусом, із прислів’ям, яке постійно крутилось в голові: «Бог не без милості, козак не без щастя», вирушаю на дорогу шукати попутній транспорт до Кишинева (а це 160 км). Більше години намагався натрапити на потрібного водія, і щастя все-таки в сутінках вечора, який настав, мені усміхнулось – мене погодились підвезти молоді люди на Опель Астрі. По дорозі поговорити із пасажирами не довелось, оскільки вони всю дорогу щось обговорювали по-молдовськи, а тому близько 23 години ми опиняємось в Кишиневі. На автостанції беру без проблем квиток на автобус до Затоки -104 леї (на протязі години до 00.00год. їх тут відправляється аж п’ять штук), проте нічний переїзд знову змусив зненавидіти митницю, яку ми перетинали аж до світання (назад ми їхали в об’їзд Придністров’я, через митний перехід Тудора-Старокозаче). Відпочивши цілий понеділок в Затоці, у вівторок вирушаю знову у дорогу. Наступною ціллю турне став Ізмаїл – морський торговий порт на Дунаї, до якого я доїхав на маршрутці Одеса-Ізмаїл (через Затоку) за 40 грн. Власне Ізмаїл відомий і в історичному плані, адже свого часу тут існувала над-потужня турецька фортеця, яку в 1790 році штурмом взяв Суворов. І хоча росіяни приписують усю славу взяття неприступних мурів собі, треба відмітити, що вагомий внесок в ці бої внесли наші чорноморські козаки, які власне першими і пробили оборону фортеці. Нажаль від величних фортифікацій на Дунаї до сьогоднішнього дня не залишилось фактично нічого, адже за умовами Паризького договору 1856р. фортеця була підірвана та зрівняна із землею. Про історичні події нагадує лише турецька мечеть XVI ст. в якій розміщена діорама «Штурм фортеці Ізмаїл» (вхід 5 грн.). В честь полководця Суворова, який прославив дане місто, в центрі розмістився бронзовий пам’ятник Суворова на коні та діє Ізмаїльський історичний музей Суворова. В центрі міста зацікавив мене Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунавя (вхід 3 грн.), проте розчарування від цього закладу було неминуче, оскільки він собою представляв всього три кімнатки, і при цьому експозиція переважно присвячена тому періоду коли місто було губернією російської імперії. Негативні враження до міста доповнили дві статуї Леніну, які завмерли тут у центрі міста. Проте приємно вразив величний Покровський собор (1822р.), який розмірами та красою незвично вписується в це провінційне містечко. Загалом враження від міста якісь невиразні, і часом було присутнє таке відчуття, що тут на зміну «захудалої губернії» нічого нового не прийшло… Оскільки вже почали наступати сутінки вирушив на пошуки місця для розкладання намету. З розмов із місцевими довідався, що місць для розкладання не так вже і багато, оскільки це прикордонна зона і по-той бік Дунаю вже Румунія і фактично єдиним дозволеним місцем є район міського пляжу. На місці де колись височіли мури фортеці над Дунаєм в заростях розкладаю палатку, милуюсь вечірніми вогнями Ізмаїльського порту, спостерігаю за постійним рухом танкерів по Дунаю, які курсуючи туди-сюди розчищають дно річки для уможливлення проходу великих суден. Прокинувшись вдосвіта пакуюсь та іду купатись до Дунаю, де вода за температурою мабуть найтепліша із тих що мені доводилось спробувати. Далі вирушаю на автостанцію де о 8 годині вирушаю в дорогу на автобусі Ізмаїл-Вилково (21 грн.). 3 години проведені в цьому спадку радянської доби під назвою ЛАЗ із паливно-горілим запахом в середині перетворили поїздку в «ходіння по муках» і лише музика, яка лунала в моїх навушниках розвіювала нестерпну обстановку в салоні і не дала мені по-серед дороги крикнути «Зупиніть автобус. Я тут вийду», хоча бажання вийти виникало і зокрема через гарнющі краєвиди вздовж дороги, яка ішла біля Дунайських заплавнів та відповідно Дунайського заповідника. Вийшовши у містечку Вилкове, яке називають українська Венеція, через те, що частина селища розміщена на острівцях серед Дунаю, розумію, що в мене піднялась температура і здавалось, що вже нікуди іти сил немає. Але зібравши всі зусилля рушаю в пошуках тур фірми «Пелікан-Тур» , яка організовує екскурсії по Дунаю при цьому оглядаю острівну частину Вилково. Нащастя довго шукати мені не довелось, адже я надибав молоду дівчину, яка була агентом фірми та просто посеред вулиці пропонувала екскурсійні програми. Оскільки, як виявилось пристань звідкіля відправляється плавзасіб доволі далеченько від центру міста, кубіта люб’язно викликала для мене автомобіль, який на всіх парах мене доставив до порту, де мене - останнього пасажира теплоходика «Пелікан» вже чекало 41 туристи. Заплативши 85 грн. за 5 годинну програму, ми вирушаємо по Очаківському гирлі Дунаю на екскурсію. Вздовж маршруту екскурсовод розповідає про унікальність та багатство «Дунайського біосферного заповідника», розказувати ж про побачені красоти – марно, там просто треба побувати… Таким чином ми допливаєм до символічного «0 км» Дунаю, тобто місця де річка впадає в Чорне море і звідкіля починають відлік судоходства по Дунаю. Висадивши десант на острівку де стоїть пам»ятний знак «0км» (за словами екскурсовода на цьому острові водяться дикі кабани, а тому нас просили глибоко в глибину острова не заходити), більшість іде купатись у водах Дунаю та Чорного моря одразу. Один молдаванин хизуючись своїм вмінням плавати та відсутністю розважливості запливає занадто далеко, де його захоплює течію з якої він не міг вибратись, а тому прийшлось двом сміливцям плисти за ним в Чорне море аби врятувати його від імовірної загибелі. Глибоко зітхнувши після цієї епопеї група сідає назад в «Пелікан» і продовжуємо екскурсію але вже у зворотному напрямку по гирлі Полуденне до острова «Квакенбург» де нас чекала кількагодинна «зелена» стоянка. Хто попередньо заплатив відповідну суму обідали місцевими шедеврами кухні та дегустували місцеве вино «Вилок» (виноград з якого його виготовляють унікальний адже росте з річкової води), решту ж купались, загаряли та відпочивали на лежаках. Оскільки стан мого здоров»я ще більше погіршився, випивши чаю з трав та з медом лягаю в тіньочку під калиною, та насолоджуюсь відпочинком під гітарний спів одного із туристів. В цей момент міні було так добре (духовно) і водночас так погано (фізично), але я однозначно розумів, що життя прекрасне. Вдосталь відпочивши та прикупивши вина (12 грн. літра) група вирушає на «Пелікані» в точку відправлення. Прибувши в порт на моє прохання господиня фірми знову люб’язно погоджується виділити для мене автомобіль, який оперативно підвозить мене до останнього автобусу Вилкове-Київ (відправлення 17-43 год). І знову кількагодинний переїзд до Затоки (30 грн.) в якій я опиняюсь близько 22-00год. Міцний сон та спокійний відпочинок наступних півдня приводять мене більш-менш в норму, і увечері з Одеси я відправляюсь на поїзді домів. В підсумку загальна протяжність турне склала 3000 кілометрів та близько 1000 витрачених гривень. Що ж перегорнута ще одна сторінка мого мандрівного альбому, дасть Бог не остання. До наступних подорожей… Фото звіт тут .
  2. Мені дуже сподобалась твоя розповідь про Абхазію -надзвичайно захоплива. Хоча я там сама не була, але після твоєї розповіді й мені захотілося відвідати описані тобою місця. P.S. У тебе є справжній творчий хист! Чекатиму на твої нові історії!(+:

  3. “Я люблю волю, простір, далечінь Бо я бурлак далеких поколінь В одному місці я не можу жить Піти у мандри все мене кортить” Ці красномовні слова із пісні щоразу навіюють бажання полишити всі буденні клопоти та турботи, зібрати “плєчак” і вирушити в чергову мандрівку. Цього разу вибір випав на таку близьку по відстані і доволі далеку за рівнем “прориву” – сусідку Польщу. Враховуючи обмежену кількість днів запланованої поїздки, вибираємо три “перлини” Польщі – Краків, Гданськ та Варшаву. Отож вдвох з товаришем, як зазвичай робимо попередню “розвідку інтернетом” місць запланованого “паломництва”. Витягуємо з мережі детальну інформацію про всі найцікавіші об’єкти, які можуть трапитись на шляху слідування, розклади руху транспорту, бронюємо місця в хостелі та квитки на автобус. Все можна рушати... Подорож розпочинається з автовокзалу на Стрийській, де о 22.00 сідаємо в автобус “Неоплан” сполученням Львів-Краків, при цьому хоча в квитку і були вказані місця проте пасажири розсідались хто де хотів, а оскільки ми заходили останні то відповідно місця попались “найкращі”. Прикордонний пункт перетину “Краківець” зустрів нас величезними чергами автотранспорту. Одразу вразила нецивілізована організація перетину з боку України: вся процедура тривала близько трьох годин, більшість з яких пройшла “на ногах”, а враховуючи нічний час, було важко дивитись на батьків які їхали з малечею і сповна відчули “плюси” бюрократичної та корумпованої системи перетину українського кордону. Організація роботи зроблена таким чином що всі операції проводяться послідовно, тобто спочатку всіх з автобуса висаджують, людей заводять в приміщення митного огляду де вони чекають поки прикордонники не поспішаючи оглянуть весь автобус. Після цієї процедури приходять митники, які знову таки ж не поспішаючи починають оглядати подорожуючих по-одному. При цьому смішно дивитись коли троє бравих чиновники стоять і одночасно вдивляються в малесенький монітор рентген-апарату на ручну поклажу (можливо при наявності шести очей є більші шанси помітити контрабанду). Ще більше огидно було дивитись на безстидні обличчя тих же посадовців в пагонах, які ховали по кишенях витягнуті купюри з паспортів, подані на перевірку човниками з величезними сумками. Ну і наостанок після перевірки усіх пасажирів через декілька хвилин дозволив собі прийти прикордонник, який почав штампувати паспорти. “Добила” мої враження від української митниці, зухвала фраза сказана нашим прикордонником, великобританцеві який не розумів, що в нього хочуть побачити міграційну картку: “Ну шо, якщо не розумієш то вертайся назад”. При цьому прикордонник розвернувся та пішов геть не поставивши в паспорті європейця штампу. І хоча через декілька хвилин чоловік вийшов з проштампованим паспортом, мене огорнули злість та сором за нашу державу та пихатих посадовців, які такими діями показують всю нашу “європейськість” (я собі уявляю враження іноземців, які приїдуть в нашу країну на “Євро-2012”...). Так хочеться подивитись в очі тим керівникам, які очолюють весь цей “бардак”, і запитати: невже не можна організувати одночасний огляд автобуса, пасажирів, паспортів, при цьому не виганяючи людей, серед ночі на кілька годин в ангар де навіть присісти ніде; невже обов’язково вивертати пакунки іноземцям і єхидно казати, що заборонено вивозити більше двох пляшок алкоголю чи блоку сигарет, і це при тому що наші “бізнесмени” за відповідну винагороду проходять, як по зеленому коридору із торбами, які ледве несуть; і невже не можна організувати курси етики та англійської мови цим “інтелектуалам”, які є обличчям держави?... Переїзд польського кордону хоча по часу і зайняв більше двох годин, проте всі перевірки відбувались без виходу пасажирів з автобусу, тобто спочатку зібрали паспорти, після проставляння штампів автобус заїхав “на яму” де було оглянуто багажне відділення автобуса після чого ми спокійно в’їхали на територію Євросоюзу. Зустріла нас Польща прекрасними дорогами, розвинутою придорожньою інфраструктурою, одним словом цивілізація... Близько дев’ятої години в’їжджаємо на автостанцію міста Краків, розгортаємо карту міста і вперед на оглядини. Місто з першого погляду захоплює ідеальною чистотою, впорядкованістю та вражаючою архітектурою. Отож по дорозі оглядаємо бастіон Барбакан, Маріацьку площу та костел, пам’ятник Міцкевичу, торгові ряди Сукенніци, Ринкову площу, костел Св.Петра і Павла, костел св.Анни, костел Піярів. Навкруги квітнуть клумби, майоріють різнокольорові прапорці, лунають народні та класичні мелодії вуличних музикантів, пробігають екіпажі запряжені конями, іноді складається враження що ти потрапив в середньовіччя. Далі заходимо в багатійший експонатами музей Чарториських, який розмістився на 4 поверхах: живопис, посуд, предмети побуту, зброя, обладунки XIV-XVIII віків. Розмір та цінність експозиції вражає. Основними “перлами” музею є картини Леонардо да Вінчі “Дама з горностаєм” та Рембрандта “Пейзаж з милосердним самаритянином”. Відмічу, що у багатьох музеях та закладах культурного спрямування є дні, в які вхід для відвідування є безкоштовним. Для музею Чарториських таким днем є четвер, в який ми саме і попали. Наступним для пізнання ми обрали королівський замок – так званий Вавель, що собою представляє цілий музейний комплекс, який вміщує наступні виставкові експозиції: королівські покої, скарбниця корони та зброярня, мистецтво сходу, втрачений Вавель, печера дракона, Краківський кафедральний собор. На всі експозиції потрібно купувати окремі квитки. Оскільки для огляду усіх цікавинок часу не було, ми вирішили оглянути їх вибірково. Отож пройшовши біля пам’ятника Тадеушу Костюшко через королівські ворота першим на шляху відкривається Кафедральний собор святих Станіслава і Вацлава. В цьому соборі в давнину коронували перших осіб Польщі і водночас він представляє собою королівську гробницю. Піднявшись на дзвіницю собору можна побачити найбільший дзвін Польщі – Сигизмунд та оглянути прекрасну панораму Кракова з висоти пташиного польоту. З “небес” спускаємось гвинтовими сходами в печеру Дракона, якого зустрічаємо при виході з печери, та який раз в хвилину випускає вогонь зі своєї пащі. Опинившись біля підніжжя замку далі проводимо його зовнішній огляд зі сторони ріки. Далі відправляємось на півгодинну подорож “водним трамваєм” по річці Віслі. Прохолодний вітерець розвіває волосся, а чудовий краєвид зачаровує погляд. Дивним було зустріти вздовж ріки “дорожні” знаки типу: паркування заборонено, обмеження швидкості до 80 км та саме цілий річковий відділ поліції, яка на катерах контролює дотримання капітанами плавзасобів цих знаків. Оскільки читав в інтернеті хороші відгуки про так звані “Скали Твардовського” наступний шлях пролягав саме до них. Дивовижне по красоті та чистоті води озерце, лежить серед невеличких скель, які утворюють стіну висотою два десятка метри, і які розміщені серед парку, який знаходиться в кількох кілометрах від центру Кракова. Дане озеро використовується як тренувальна база для підводників, та для купання заборонена. Проте після такого напруженого дня, не скупатись з нашої сторони було б помилкою, а тому пролізши через діри в огорожі, зробивши вираз обличчя “нічого не знаю, нічого не чую”, проходимо повз пірнальників, які одягали підводне спорядження і поринаємо в прохолодну блакить озерця. Після прийому водних процедур розпластавшись на березі милуємось краєвидом та спостерігаємо за зануренням підводників, при цьому розуміємо – життя прекрасне... Вже вечір вечоріє, а отже пора подумати про нічліг. Вирушаємо на пошук хостелу, місця в якому попередньо забронювали через інтернет. Доїхавши на трамваї до центру міста, без особливих зусиль знаходимо молодіжний хостел “Олеандра”. Даний заклад, враховуючи зручне розміщення та низьку ціну проживання (26 злотих), із спартанськими умовами проживання, містить усі елементарні необхідні речі, а тому прекрасно підходить для молоді, яка не має високих вимог до умов побуту. Займаємо ліжка в кімнаті розрахованій на 12 осіб (в ту ніч ночувало разом з нами 6 осіб), приймаємо душ, залишаємо в сховку речі та вирушаємо на оглядини вечірнього Кракова. Вдале поєднання підсвічування та світлові ефекти роблять Краків у вечірній час ще прекраснішим. Вулиці та незліченна кількість ресторанів, цукернів, кафе, кав’ярень заповнені силою-силенною іноземних туристів, щодо останніх іноді складалось враження що їх як у Кракові, так і в Гданську більше ніж самих поляків. Повечерявши кебабом, поблукавши вуличками та оглянувши віртуозне шоу з вогняними факелами на Маріацькій площі, близько півночі повертаємось в хостел. В ночі розігралась серйозна буря, а тому вранці вулиці Кракова зустріли нас масою поламаних гілок, поваленими деревами, обірваними рекламними елементами. Порадувала оперативність краківських комунальних служб, які вже о 7 годині розпочали активні роботи по усуненню наслідків стихії. Першим об’єктом ранішньої подорожі став Домініканський костел, але оскільки прямо перед входом впало величезне дерево, доступ в середину був заблокований, а тому задовольнившись зовнішнім оглядом, далі направляємось до головної пошти, звідки відправляються мікроавтобуси на Велічку, де за 10 кілометрів від Кракова знаходяться соляні копальні, найстаріші в Європі, історія яких налічує 700 років. Це ціле підземне місто, яке містить 9 рівнів на глибині до 327 метрів, загальною протяжністю 300 км. В підземних камерах та величезних залах, які з’єднані довгими переходами, розміщені скульптури і барельєфи викресані із солі, підземні озерця, експозиції які зображують всі етапи розвитку гірничого добування солі. Про велику культурну та природну цінність даного об’єкта красномовно свідчить те, що копальні занесені у список ЮНЕСКО ще з 1978 року. Далі повертаємось в Краків, звідки за планом мали їхати в замок у Пісковій Скалі (30 км від Кракова), але оскільки по часу не хотіли ризикувати, вирішуємо поїхати в краківський аквапарк. До слова скажу що всі українські турфірми обов’язково включають в план поїздок відвідини „парку водного”, як його називають поляки. Після напруженого дня „мокрі розваги” були якраз доречними: кілька басейнів, джакузі, гідромасажі, альпіністська стіна, гірський потік ну і звичайно гірки, щодо останніх, то якість швів труб така, що після трьох спусків в мене більше бажання спускатись не було. Місто поглинали сутінки, і ми вирушаємо на залізничний вокзал, для нічного переїзду в Гданськ, точніше спочатку в його околицю – місто Мальборк. Щодо залізничного транспорту, то загалом в Польщі поїзда є кількох категорій: електрички, „особові” та „поспішні” поїзда, фірмові поїзда TLK, ну і швидкісні InterCity. Самі квитки на транспорт є доволі такі дорогі, але існують найрізноманітніші акційні програми. Так придбавши “білет туристичний” (60 злотих за 2 клас і 80 за 1 клас), можна їздити в любих особових та поспішних поїздах, з 18.00 год п’ятниці до 6.00 понеділка. Щодо вагонів особових та поспішних поїздів, то всі вони містять купе зі скляними перегородками, де в 2 класі є 8 сидячих місць, а в першому 6 місць. Лежачих місць, як таких немає (є хіба окремі вагони в інших типах поїздів), а тому вночі їздити не зовсім комфортно. Ще один нюанс – туристичний білет є без вказання конкретного місця, а тому якщо купе зайняті, прийдеться їхати або на відкидних сидіннях в коридорі, або і взагалі в тамбурі. Окрім цього в поїздах немає провідників, тобто повне самообслуговування, при цьому просто вражає чистота в поїзді, а особливо в туалеті. Якщо їдеш вночі то один раз, а в день кілька разів по поїзду ходить ревізор та перевіряє квитки. В 22:15 сідаємо у вагон потяга, знаходимо два місця в одному із купе, і дрімаючи в шостій годині ранку під’їжджаємо до Мальборка. При цьому в купе до ранку ми залишаємось тільки двоє, а тому є можливість півгодини полежати. Вийшовши на малесенькому пероні безлюдної станції (оскільки у вагоні не було в кого розпитати, вийшли орієнтуючись на час вказаний в розкладі руху), і тільки після від’їзду поїзда розуміємо, що ми „пролетіли”, бо це було сусіднє село, а до самого Мальборка ще іти 10 кілометрів. Ну на то вони і пригоди, щоб потім згадувати „приємні„ ситуації, а тому вирушаємо на пішу прогулянку. Близько 9.00 потрапляємо в пункт призначення – величезний замок хрестоносців на березі ріки Ногат. Мальборський замок – це ціле місто, яке було збудовано в 13 столітті і було основною твердинею хрестоносців тевтонського ордену та резиденцією Магістра Ордену. В різні часи замок належав то німцям то полякам, і жодного разу не був взятим. От тільки в другу світову радянськими військами був добряче розбомблений, але до 60-х відбудований. Розміри, велич та краса споруди просто вражають – це треба побачити... В середині замку діють музеї бурштину, лицарських обладунків та зброї, можна оглянути різноманітні технічні пристосування та приміщення давнини, кухня, пекарня, казна, скарбниця, вежі, кафедральний собор, головний зал з троном Магістра та безліч інших тогочасних шедеврів. Загалом екскурсія триває більше 3 годин. Діла біжимо на залізничний вокзал, де сідаємо на електричку та вирушаємо у Гданськ. Основною ціллю відвідин цього міста звичайно – Балтійське море. Прибувши до “перлини біля моря”, сідаємо на трамвай, та їдемо до набережної, і ось воно море. Звичайно купаємось, лежимо і балдієм на пісочку, при цьому роздумуючи чому тут так відносно мало відпочивальників. На вечір плануємо огляд старого міста, яке в 40-х роках добряче постраждало, але було досконало відбудоване. Екскурсію починаємо з Верхніх Воріт, через які в Гданськ в´їзджали королі. Далі побачене було дійсно гідне короля... Відверто кажучи історичний центр Гданська навіть трішечки більше сподобався ніж Краків. Рухаючись Королівським Трактом милуємось неповторними будівлями, міською ратушею з готичною вежею висотою 81 метра, „двір Артуса”, де колись місцева аристократія приймала королів, „Золотий дім”, пам’ятник Нептуну ну і звичайно просто „потрясний” костел Діви Марії або Мар´яцький - готична будівля збудована в 1343-1502 роках є самим великим храмом у світі. Вдумайтесь його висота складає 105 метрів, і він може вмістити 25 тисяч людей. Це просто фантастика... В другу світову війну в середині костелу навіть відбувся танковий бій... Пройшовши по Мар´яцькій вулиці забудованій будинками 17 століття виходимо до набережної річки Мотлави. На пристанях припнуті різноманітні кораблі та яхти, набережна забудована знову таки неповторними за красою архітектури будинками та спорудами. Потрапивши в цю казку у вечірній час – коли все навкруги переливається різноманітними кольорами та вогниками, а навкруги панує неповторна атмосфера, ти розумієш ось де він едем на землі... Заможні європейці „балюють” у вишуканих ресторанах, молодь прогулюється набережною та переглядає фільм у літному кінозалі прямо на стіні одного із будинків. Ехххх, як не хочеться полишати це місце, але дорога кличе. Опівночі сідаємо на потяг у Варшаву. Цього разу фортуна відвернулась від нас, оскільки місць в купе вже не було то до самого ранку ми просиділи в коридорі вагона. Прибувши близько п’ятої години на центральний вокзал Варшави, п’ємо каву та відпочиваємо кілька годин в залі. Потім проїхавши на метро дві зупинки йдемо на огляд Старого міста – історичного району Варшави. Прогулюючись вуличками споглядаємо на королівський палац, костели, пам’ятники, будинки, які є неповторні за своєю красою, але після Кракова та Гданська, чесно кажучи особливо вже не вражають. Спустившись до берега Вісли відпочиваємо від ходьби та милуємось корабликами, які снують по річці туди-назад. Повернувшись на вокзал у зв’язку із запасом в 2 години ідемо в музей техніки, який розміщений в гігантській будівлі Будинку культури та науки поряд із залізничним вокзалом, оглянувши без особливих емоцій шедеври людської думки – починаючи від ножа до літаючого апарату, повертаємось і о 16.15 год. сідаємо на потяг Варшава-Перемишль. На щастя пасажирів у вагоні виявилось небагато і нам вдалось трохи поспати. Близько 23.00 прибуваємо до Перемишля та поспішаємо на автобусний вокзал де сідаємо на автобус Катовіце-Львів. Кордон в Шегинях перетинаємо на дивовиж швидко і без виходу із автобуса та посеред ночі вимучені але щасливі від пережитої подорожі прибуваємо на рідну землю. А тепер про деякі нюанси, які приємно вразили мене у Польщі: - Дороги: в повній мірі починаєш розуміти повноту однієї із бід України, заледве перетнувши кордон. Порівнювати з нашими навіть не беруся, оскільки це протилежні речі. Відверто для мене є загадкою, яким чином полякам вдається утримувати в зразковому стані таку велику мережу доріг. - Доброзичливість та вихованість місцевого населення: таке враження, що слова вітання та подяки є невід’ємними атрибутами спілкування поляків. Окремою темою можна відмітити культуру водіїв: незвично бачити картину коли стоячи біля пішохідного переходу зупиняється автомобіль, з якого усміхнене обличчя показує – будь-ласка переходьте. Аналогічно водії поводяться і між собою: ніхто не обганяє, не сигналить в спину, а відповідно і корків на вулицях нами не було помічено. - Чистота на вулицях: загальна культура поляків дає взнаки і на охайності вулиць – смітники на кожному кроці, часто зустрічаються різнокольорові контейнери, в яких розсортовується за видом сміття, ну і такі елементи за якими визначають загальний рівень культури країни – туалети, можна знайти без особливих зусиль, окрім цього багато з них є безкоштовними. Як виняток подібну до Львова картину помітили хіба на окраїнах Гданська в “трудовому” районі. - Міський транспорт: на вулицях відсутні такі звичні нам “маршрутки-душогубки”, натомість курсують нові, великі за вмістимістю автобуси та трамваї, причому курсують вони доволі інтенсивно та строго по розкладу, з яким можна ознайомитись на кожній зупинці. Проте і задоволення проїзду в такому цивілізованому транспорті вартує недешево – 2,5 злотих в Кракові (приблизно 4,5 гривні), 2,8 злотих в Гданську, метро у Варшаві – 2,4 злотих. Окрім того надзвичайно розвинутий велосипедний транспорт, майже усі вулиці окрім пішохідного тротуару містять доріжку для велосипедів, також усюди є спеціальні світлофори для “роверистів”. - Молодь: усюди куди не зайдеш - працює привітна молодь, навіть на таких непопулярних у нас роботах, як двірник, прибиральник та паркувальник. Також було відмічено їхнє цивілізоване відношення до алкоголю, тобто за чотири дні я так і не помітив, людей, які б посеред вулиці чи в парку розпивали пиво (за щось серйозніше навіть не говорю). - Поліція: коротко можна сказати так – вона повсюди, але ти її не помічаєш, тобто вулиці активно патрулюються поліцейськими та приватними охоронними фірмами, до яких можна звернутись в любу хвилину, і водночас ними не робляться “шмони” які так полюбляє наша міліція. Ну і на завершення про матеріальну сторону поїздки – ціни: квиток на автобус Львів-Краків – 102 грн.; залізничний квиток “туристичний” – 60 zl; ніч в хостелі - 26 zl; замок Вавель: Катедра і королівські покої - 10 zl, печера дракона – 3 zl; річний трамвай - 15 zl; проїзд на автобусі Краків-Велічка-Краків – 5 zl; екскурсія в соляні копальні - 46 zl; аквапарк – 17 zl (за 1 годину); екскурсія по замку Мальборк - 30 zl+15 за фотозйомку; проїзд електропоїздом Мальборк-Гданськ – 10,5 zl, музей техніки - 8 zl; автобус Перемишль-Львів - 20 zl. Щодо харчування то поїсти можна майже усюди і все залежить від товщини гаманця: для забезпечених – багаточисельні ресторани, кафе, кав’ярні, цукерні; для менш заможніших: можна доволі дешево закуповуватись в супермаркетах або харчуватись в закладах швидкої їжі. Нам наприклад припала до душі мережа ресторанів КFC (польський макдональдз), де за 11-15 zl можна ситно попоїсти, ще як варіант в Кракові на кожному кроці продають смачнючу “краківську випічку” (1-2 zl) та східний кебаб (8 zl). Візуальний звіт можна побачити тут. Отож якщо Вам сподобалось, небаріться - з січня 2008 року Польща увійде в Шенгенську зону, а тому візу отримати буде на порядок складніше та дорожче. Тому хапайте рюкзак та проїхавши відносно невелику відстань скуштуйте подих цивілізації та європейської культури.
  4. „Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього” – ці неоднозначні слова Максима Рильського згадались мені по приїзду із подорожі по історичним місцям Західної України. Іноді в пошуках „істини світу цього” ми їдемо „за тридев´ять земель”, при цьому не знаючи місць слави наших предків та й просто живописних місцин рідного краю. Отож, в кінці червня 2007р. втрьох із друзями приймаємо рішення на 4-ох денне турне по Західній Україні. Для цього заправляємо повний бак автомобіля, беремо гітару та намет і вдосвіта рушаємо через Стрий на Івано-Франківськ. По дорозі милуємось краєвидами рідного Прикарпаття, проте зупинку плануємо в славному містечку Коломия. Опинившись в цьому місті зразу на язик нав’язується пісенька „Коломия не помия, Коломия місто; в Коломиї дівчатонька, як пшеничне тісто”. Дійсно врода місцевих кобіт в поєднанні із затишком та охайністю цього містечка створюють незабутню ауру, та бажання ще раз відвідати це місце. Звичайно одним із символів цього краю є писанка, і гріх було б не відвідати Коломийський музей писанки, та ознайомитись із історією виникнення та традиціями писанкарства. Наступну зупинку по дорозі робимо в Чернівцях. Місто вражає кількістю зелені, квітів та фонтанчиками на спокійних та чистих вуличках обласного центру. Покидаючи Чернівці рухаємось 70 км на північний схід в одну із головних цілей нашої мандрівки – Хотин. Зважаючи на вечірній час, вирішуємо отаборитись неподалік замку. Для цього спускаємось по викладеній старою бруківкою дорозі до берега Дністра, де успішно розкладаємо намет. Стомлені тривалим переїздом із нетерпінням стрибаємо в Дністер; пропливши кілка метрів від берега, із-за зелені відкривається грандіозний вигляд могутнього замку. Один товариш наважується переплисти Дністер, при цьому додаючи собі та нам адреналіну, коли пливучи назад ледь не заплутався в сітях, які були розставлені рибалки. Далі на вогнищі готуємо шашлик, та під шум дощу залазимо в палатку де під гітару виспівуємо безліч українських пісень. Наступного дня першим ділом їдемо в саму Хотинську фортецю. Про історію замку розповідати не буду, оскільки про все вдосталь можна прочитати на сайті http://www.castles.com.ua/n9n.html. Заплативши 3 грн. за паркування автомобіля, та 5 грн. за вхідний квиток рушаємо на оглядини. Пройшовши пам’ятник Сагайдачному, захисний рів та браму опиняємось в середньовіччі серед кам’яно-земельних укріплень, башт, кам’яної церкви, руїн турецького мінарету ну і власне самого замку, 40-метрові стіни якого грізно звиваються над Дністром. Хоча і невеликими темпами, проте проводиться відновлення замкового комплексу, на час нашого перебування групою студентів проводились розкопки на території фортеці. Рушивши далі на 25 км потрапляємо в місто-музей Кам´янець-Подільський. Знову ж таки розповідати про „перлину на камені” можна дуже довго, а тому краще прочитати інформацію на сайтах: http://www.castles.com.ua/121.html, http://www.kamenets-tour.com. Але саме краще щоб зрозуміти про що йдеться, це місто треба обов’язково відвідати та відчути славний дух та велич наших предків. Хочеться тільки відмітити, що нам пощастило стати свідками зйомок фільму „Тарас Бульба”, що ще більше дозволило закарбувати спогади про „місто-фортецю”, адже споглядаючи на сцени кінних боїв польських лицарів та запорізьких козаків, штурм фортеці із зустрічним обстрілом з гармат, нехотячи уявою поринаєш в козацьке минуле. Нехотячи розлучаємось із Кам’янцем та вирушаємо 60км на схід в місцину, яка має назву Бакота (http://www.castles.com.ua/bakota.html). Основний інтерес туристів сюди привертає скельний монастир ХІ століття, який знаходиться в 120-метровій білій скалі над Дністром, та який на даний час представляє собою келії та три печери довжиною до десяти метрів. Зі слів дослідників монастир був набагато більшим але був зруйнований в свій час татарами та пізніше практично повністю похований зсувом схилу гори. Біля монастиря, з гори виходять три цілющі джерела, за розповідями одне з яких може навіть сп´янити. Сам не пробував, оскільки був за кермом, а ось двом моїм друзям вечері „хміль” незвичайної води таки вдарив по голові. Ще чим можна відзначити Бакоту – це надзвичайна живописність природи в цьому місці: над широчезною затокою, утвореною на Дністрі, височіють білі вапнякові скелі вкриті акацієвим ліском. За даними метеорологів клімат тут влітку рівнозначний Ялтинському. І дійсно купаючись тут ми себе відчули не гірше ніж в Криму. Отож переночувавши на скелі над Дністром наступного дня вирушаємо далі – в печеру Кристалічну. По дорозі заїжджаємо в Скалу-Подільську та оглядаємо руїни королівського замку 14ст. Печера знаходиться в селі Нижня Кривча (120 км з Бакоти). На даний час розвіданими є 23 км ходів по даній печері. Однак електрифіковано та пристосовано для екскурсій є 3 км оглядового маршруту. Заплативши 6 грн. екскурсоводу потрапляємо в підземне царство, де на шляху, вмикнувши уяву, можна зустріти і володара гори, і дівчину-полонянку, різноманітних звірів. Вражень від екскурсії додалось, коли повертаючись вузькими проходами, десь приблизно за 1 км до виходу, зникло світло. Враховуючи велику кількість відгалужених ходів, які ішли від основного маршруту, та вузькість деяких місць проходу, паніка та страх враз охопили екскурсійну групу. Але завдяки дарункам цивілізації – мобільним телефонам (точніше їх підсвітці) та неймовірним бажанням якнайшвидше вибратись назовні, група все-таки побачила світло в кінці тунелю. Неймовірна радість на обличчях людей на виході з печери свідчила чи то про враження від самої печери, чи то від нештатної ситуації, але однозначно запам’яталась усім. Далі рухаємось 50 км на захід до Джуринського водоспаду (http://www.castles.com.ua/czerwonogrod.html) - найбільшого в України рівнинного водоспаду, висота перепадів якого сягає 16 м., а поруч знаходиться Червоноградський замок - одна з твердинь часів Галицько-Волинського князівства, розміщена на червоній скелі. Знаходимо біля підніжжя водоспаду місце для намету (туристів з наметами там було багацько). Знову розводимо багаття, вечеряємо та співаємо досхочу. Вранці приймаємо холодний душ у водоспаді та далі в дорогу. Заїжджаємо та оглядаємо „файне місто Тернопіль”, потім прямуємо в Кременець. Це невеличке містечко вміщує велику кількість цікавих для відвідин об’єктів: перше, на що можна звернути увагу при під‘їзді до Кременця, - це стрімка Замкова гора з руїнами фортеці, окрім цього варті уваги парафіяльний костел і Миколаївська церква (XVI ст.) з ошатною барочною дзвіницею (XVIII ст.), Колегіум та жіночий Богоявленський монастир з високою дзвіницею (1636 р.), ботанічний сад. Далі відвідуємо Почаїв, який славиться звичайно своїм монастирем та іконою Почаївської багоматері. Разом з Софією Київською це - найголовніша святиня православної України. Ну і завершальним акордом нашої подорожі стало село Підкамінь, розташоване за 15 км від Почаєва (http://www.castles.com.ua/n35n.html). Назва "Підкамінь" походить від так-званого Чортового каменя – величезної кам’яної брили, яка височіє посеред поля, та яка оточена козацькими хрестами та могилами. Оглянувши домініканський монастир (заснований в 13ст, зруйнований татарами та відновлений в 17-18 ст), Вознесенський костел на території монастиря, келії 17-18 ст., оборонні стіни з воротами та баштами 18 ст., вирушаємо додому. І так в результаті проїхавши 1100км., витративши по 250 гривень з чоловіка, ми отримали неймовірну кількість вражень, адреналіну, та кількасот фотографій, які будуть нагадувати ці прекрасні миті, та частину з яких можна переглянути на сайті: http://ibox.org.ua/70155/ . Відпочинок згадували: Андріан, Бодя та Ігор.
  5. Дивіться фото (вибачайте за якість, зроблені мобільним телефоном): www.ibox.org.ua/67468/
  6. Я мрію про колективне відвідання братньої Грузії. Бажаючі є?
  7. Інформація цікава. Але ще б якісь гарантії, що це не кидалово, а реальна можливість заробітку + відпочинок.
  8. Ідея, щодо цієї на перший погляд безглуздої мандрівки прийшла в голову одному з моїх друзів, і спочатку була розцінена, як авантюра. Проте після „розвідки боєм” по неті, стало зрозумілим, що іноді в брєдових ідеях народжується істина. І так липень 2006 року - троє друзяків з-під Львова вирушають в пошуках недорогого і захоплюючого відпочинку у Абхазію. Для економії нервових клітин, рідних було повідомлено, що відпочинок проходитиме в Адлері (Росія), реакція ж друзів і знайомих, яким було розказано про істинне місце призначення подорожі, була переважно однакова - крутячи пальцем біля виска говорили, що в разі взяття нас в полон місцевим населенням, викупу за нас не дадуть. Ну і не треба... І так, пакуєм „плєчаки”, закуповуємось Мівіною, берем палаточку і вйо. Поїзд Львів-Адлер доставляє нас за 26 годин в курортний „город Адлер”. Ну шо, хто куди – а ми далі... Сідаємо на маршрутку до „Казачьего рынка” і ми вже на великому базарі, який плавно переходить у прикордонний пост та митницю. Ну і тут, як то кажуть хтіли пригод – маєте... Двоє з нас, знаючи особливості східної торгівлі, вирішили пройти на швидкості цей базар, який так і манив своїми „ненав’язливими” пропозиціями. Третій наш друзяка в міру своєї наївності, з відкритим ротом, ідучи через цю барахолку трішки відстав, попавши при цьому на гачок до „доброго” дяді з великим носом, який йому запропонував послугу: „Вах дарагой, разменяю твой бальшой рублевый купюра на мелкий, и в придачу к этому получиш кило сочных персик”. В результаті такого кантору, при перерахунку грошей, яких він наміняв, наш колега недорахувався кругленької суми. Ось так „кручу-верчу обмануть хочу”. Але ж „ми хлопці з Бандерштату” так просто не здаємось, і двоє з нас повертаються на місце торгівлі, щоб відвоювати втрачене. Зі слів місцевих, які були присутні на цьому дійстві, а їх зібралось на „словесну дуель” пів базару, „такого шоу вони вже давно не бачили”. Внаслідок півгодинної перепалки, дядько кавказької національності здався і втрачене було повернуте, а ми сповнені тріумфу перемоги рушили далі. Через митницю пройшли без проблем, на російській стороні 20 хвилин і штамп в паспорті, а на абхазькій „проходи дарагой” і нічого не треба. Оскільки ми ще остаточно не вирішили кінцевого пункту призначення, внаслідок декількох „розвідувальних контактів” з місцевим населенням було вирішено їхати в містечко Новий Афон. Знайшовши необхідний транспорт – старенький ЛАЗик, який їхав за маршрутом Псоу-Сухумі, рушаємо. Дорогою розуміємо що „це те що нам потрібно” - краса гір та моря вражають з першого погляду. Водночас вражають сліди війни, які потрохи зникають (правда з такими темпами мабуть ще довго), особливо вражає кількість добротних будинків, які покинуті. Історична довідка: в 1992 році внаслідок розпаду совєтів, Грузія хотіла підпорядкувати цю свою колишню автономію. Але, завдяки втручанню Росії, Абхазія не стала частиною Грузії (окрім як на папері) і в даний момент є невизнаною міжнародною спільнотою (крім звичайно самої Росії) державою. Внаслідок цього конфлікту з території Абхазії було „вижито” близько 500 тисяч грузинів. І так водій висаджує нас в Новому Афоні, на трасі, яка пролягає зовсім поряд з морем. Про картину, яка нам відкрилась коротко можна сказати „мрія дикого туриста” – прекрасне узбережжя і ні однієї душі... Знаходим підходячу місцину, розкладаєм палатку, розводим багаття – благодать, ми на морі... Більшу частину відпочинку (майже 2 тижні) проводили купаючись в морі, загаряючи, ловлячи рибу і просто кайфуючи. Місто Новий Афон виявилось доволі багатим на цікавинки: в ньому знаходиться могила одного із апостолів Ісуса Христа Симона Каноніта, цією землею ходила сама Богородиця, там помер св.Іоан Златоуст, знаходиться Новоафонський монастир, що є одним із центрів паломництва православних християн. Цікавою видалась екскурсія одного із наших учасників на древню фортецю (точніше її залишки), яка знаходяться на горі біля Нового Афону. Оскільки цей турист відзначається своїм особливим потягом до халяви він вирішив зекономити на вхідному квитку, і зайти до історичної пам’ятки через вузький карниз, який нависав над стрімкою прірвою, про що він ненадовго пожалкував, коли пройшов половину шляху та зрозумів, що така халява може закінчитись плачевно, але все добре, що добре закінчується - рубіж подолано, реліквію оглянуто. Під час розмови із касиром, який продавав вхідні квитки до фортеці, який до речі і підказав цей дармовий шлях, особливо дізнавшись, що наш хлопака зі Львова, адже, як відомо під час війни в 1992р. на боці Грузії воював український батальйон „Арго” (хлопці з Бандерштату) в складі 130 чоловік, з яких живими залишилось 23 бійці. Їдучи сюди ми чули про особливу неприязнь місцевого населення до західноукраїнців, але за час подорожі фактично ми жодного разу не відчули ворожого відношення, правда ми особливо про це не афішували. Так ось цей касир згадуючи події військових років, розповів, що йому особливо запам’ятались наші вояки, своєю ходою через це місто – в гарній військові формі під чорно-червоними та грузинськими стягами (правда він порівняв їх з фашистами, але то його суб’єктивна думка). Закарбувались в пам’ять відвідини Новоафонських печер. Заплативши 250 рублів (в Абхазії в обігу російський рубль), що приблизно складає 50 грн., сідаємо у вагон маленького метрополітену, який спускає нас в підземелля прекрасних Кавказьких гір. М’яко кажучи побачене мене особисто просто вразило своїми неймовірними розмірами і таємничістю, неймовірними витворами природи – сталагмітами, сталактитами. Одним словом емоції отримані від цієї екскурсії виправдали витрачені фінанси. Ще варто відзначити такі „туристичні родзинки” в Новому Афоні, як водоспад у Вірменській ущелині, дача Сталіна, музей бойової слави (який ми через солідарність із грузинським народом не відвідували), та і просто неймовірно красива природа навкруги – різноманітні пальми, магнолії, самшит, лавр, мандаринові та гранатові сади... Живучи два тижні на узбережжі ми просто не могли не знайти собі товаришів. Зразу у перший день до нас приклеїлось щеня, як потім виявилось породисте - якоїсь вірменської мисливської породи і яке ми назвали Мучмала (у абхазів є такий фрукт, який нагадує нашу аличу), та яке було нашим незмінним супутником і „нахлібником” протягом всього відпочинку. Трішки пізніше до нас приєдналась кішка, яку ми теж назвали оригінально – Чача, в Абхазії так називається місцева виноградна горілка, правда на відміну від нашої вона має мабуть 60 градісів, ну скажемо так на „любителя”. До речі при в’їзді в Україну наші доблесні прикордонники, хотіли конфіскувати 0,5 літрову пляшечку з чачею, як невідомий сурогат, але знову ж таки після нетривалої „словесної боротьби”, конфіскат було ввезено для дегустації близькими. В останні дні нашого перебування біля нас вирішили отаборитись молода пара москвичів, які по приїзду в Абхазію боялись розкладати самі палатку на безлюдному узбережжі, а тому жили на квартирі, але побачивши нас вирішили приєднатись. Але одним Афоном Абхазія не обмежується, тому нами було проведене ще декілька відвідин цікавих місць. Найзахопливішою була поїздка на високогірне озеро Ріца. Заплативши 90 грн. за екскурсію, сідаєм у мікроавтобус і вирушаєм в дорогу. Дорога на озеро пролягає повз населені пункти курорту Гагра, звертає ліворуч від шосе і входить у мальовничу ущелину ріки Бзибь. По дорозі робимо зупинки для огляду водоспадів „Дівочі сльози” та „Мужські сльози”, „Голубе озеро”, „Юпшарські ворота”. Нарешті, коли висота досягає тисячі метрів над рівнем моря, перед нами відкривається вигляд на озеро Ріца. Його обступили високі гори, лісисті схили та засніжені вершини відбиваються в смарагдовому дзеркалі води. В такі миті розумієш що життя прекрасне... Відвідини престижного за радянських часів курортного містечка Гагра, яке фактично є найбільш популярним серед туристів і відповідно найбільш „оживленіше”, запам’яталось хіба, що відвідинами ресторанчику, в якому скуштували знаменитого кавказького шашлика, та в якому привітна господиня, яка дізналась, що ми здалеку, пригостила нас по келиху добротного коньяку. В останній день нашого перебування вирішено було відвідати столицю – Сухум. Сівши на електричку, яка являє собою чотири вагони „без вікон, без дверей”, в голові якої тягне тепловоз, через велику кількість тунелей, Абхазька залізниця доставляє нас на Сухумський залізничний вокзал, стіни якого прошиті кулями та який окрім однієї каси фактично не працює. Таке ж становище із іншими вокзалами в республіці, всі вони напів-розбиті, в країні курсує поїзд Москва-Сухум, елктропоїзда Адлер-Сухум та Гудаута-Сухум. Столиця зустріла фактично повною відсутністю людей. Тільки при наближенні до набережної можна було зустріти мешканців. Таке собі місто-привид. За радянських часів Сухум був великим портом, але на даний час він фактично в облозі, оскільки грузинські прикордонники не дозволяють заходити кораблям в цей порт. Захоплива і цікава відпустка добігає до завершення. Боячись, проблем при переході через кордон вирішуємо виїхати з Абхазії на день скоріше аби гарантовано встигнути на наш потяг. Прощаємось з москвичами, віддаємо їм на поруки наших підопічних Мучмалу та Чачу і відчалюємо. Кордон проходимо без жодних проблем. На маршрутці добираємось до Адлера, де зважаючи на неймовірну кількість відпочиваючих на один метр квадратний узбережжя, із величезними зусиллями вже десь біля півночі знаходимо місце де б можна було розкласти палатку, але вимучені такими пошуками просто завалюємось на пісок і ночуємо під відкритим небом. Наступного дня вирушаєм поїздом в рідний Львів... Загалом, щодо враження, яке склалось про абхазців, коротко можна сказати – підприємливі лінтяї. Обгорнувши всю свою країну різноманітними легендами та байками про свій край воліють займатись переважно продажем, таксуванням, наданням туристичних послуг, одним словом все окрім важкої праці. Можливо з однієї сторони, коли природа навкруги творить таку казкову ейфорію, особливо і не треба прикладати свою руку, але... Іноді гуляючи містами Абхазії відчуваєш себе у великому музеї Радянського Союзу, здається, що він тут вмер, а на його місці нічого нового не народилось; всі притаманні цьому часу приналежності неначе застигли тут, а творити нове немає кому. Абхази виправдовуються війною, але коли ж то було - 14 років тому... А хто ж тоді буде розбудовувати цей прекрасний край? Всі хто хочете але тільки не абхази - дороги їм будують росіяни, кафе і ресторани – вірмени, фрукти вирощують - азербайджанці... Ось такі вони абхази, але загалом народ привітний та доброзичливий. Отож, якщо Вам набридла цивілізація, відпочинок на березі моря де немає місця і простому собацюрі полежати, то хапайте в руки рюкзаки і гайда в Абхазію. Відпочинок згадували: Андріан, Бодя та Олег. (запитання по ICQ 307438807)
×
×
  • Create New...
; ipsSettings['maxImageDimensions'] = { width: 1000, height: 750 };