Jump to content
Студентський Форум

All Activity

This stream auto-updates     

  1. Earlier
  2. Admin

    Темний Фенікс

    Темний Фенікс (Dark Phoenix / Люди Икс: Темный Феникс). Фантастичний бойовик / кінокомікс. США, 2019. Режисер Саймон Кінберг. У ролях: Джеймс Макевой, Майкл Фассбендер, Софі Тернер, Дженніфер Лоренс, Ніколас Холт, Тай Шерідан, Джессіка Честейн. Під час космічної місії Джин Грей з команди людей Ікс входить в контакт із загадковою енергією і в результаті стає значно сильнішою, ніж раніше. Вона також стає значно більш емоційно нестабільною, поступово перетворюючись на загрозу для усього людства… Останній фільм про людей Ікс так би мовити звичного формату (вони, звичайно, ще колись повернуться на екрани, але вже як частина кінематографічного всесвіту Marvel) аж ніяк не можна порівняти з цьогорічними останніми “Месниками”. Це, мабуть, найслабша стрічка про героїчних мутантів і одне з найбільших розчарувань у жанрі кінокоміксів останніх років (а тут є з чого вибирати). Сценарій базується на коміксовій сазі про Темного Фенікса, яку свого часу вже використовували, щоправда, у сильно зміненій формі, в третіх “Людях Ікс”. Цього разу адаптація більш близька до першоджерела, проте все ж таки недостатньо близька, щоб відтворити його емоційну силу. На перший план виходить Джин Грей, яка (у цьому варіанті) з’являлась лише в одному фільмі серії і там не дуже сильно запам’ятовувалась. Автори спробували дати їй передісторію та мотивацію, однак її внутрішній конфлікт вийшов занадто дитячим за своєю сутністю. Також включення до сюжету лиходіїв-прибульців вийшло малозрозумілим і неприроднім: про них та їх сили розповідається дуже небагато – це просто, на відміну від Джин, стовідсоткові поганці, яких не шкода нищити у третьому акті, от і усе. Тернер робить усе, що може, у слабко написаній ролі, часом викликаючи емоційну реакцію, і все ж таки її Джин не вистачає глибини та нюансів, щоб по-справжньому впевнено тримати на плечах цілу картину. Кращі справи у Макевоя, який отримав єдину дійсно цікаву лінію: Ксав’єр цього разу аж ніяк не є однозначно позитивним лідером-батьком, як раніше, його методи та переконання викликають сумнів, і учні-підлеглі починають ставитись до нього трохи по-іншому. У Фассбендера, який досі був найсильнішим з членів акторського ансамблю, небагато екранного часу і насправді не дуже потрібна фільму роль, про що можна лише пошкодувати, а Лоренс відверто мучиться в ролі Містік (щоправда – міні-спойлер – мучиться відносно недовго). Крім більш-менш переконливого Звіра Холта, інші мутанти залишаються на сірому другому плані, а Честейн в абсолютно ніякій ролі лиходійки не може запропонувати нічого вартого уваги. Підсумок: відверто слабка стрічка, яка використовує сагу про Фенікса мало не гірше, ніж “Люди Ікс-3”. Спецефекти на рівні, але єдиним дійсно якісним екшн-епізодом є фінальна сцена у потязі. Для справді ефектного завершення даного кіносеріалу набагато краще підходить похмурий трагічний “Логан”. View the full article
  3. Годзілла-2: Король монстрів (Godzilla: King of the Monsters / Годзилла-2: Король монстров). Фантастичний трилер / бойовик. США, 2019. Режисер Майкл Догерті. У ролях: Кайл Чандлер, Вєра Фарміга, Майлі Боббі Браун, Кен Ватанабе, Саллі Хокінс, Чжан Цзиї, Чарльз Денс. Агентство “Монарх” продовжує слідкувати за пробудженням велетенських монстрів у різних куточках світу. Однак коли його революційний винахід потрапляє не в ті руки, пробуджується триголове чудовисько Гідора, якого може подолати тільки Годзілла… Продовження “Годзілли” 2014 р. (і непряме картини “Конг: Острів Черепа”) продовжує активно розвивати міфологію “Монстроверсу”, який студія “Леджендарі” відчайдушно намагається протиставити однозначно комерційно успішному кінематографічному всесвіту Marvel і менш успішному всесвіту DC. “Монарх”, монстри, яких тут поважно звуть Титанами, – йде відверта підготовка до низки сіквелів на кшталт “Кінг Конг проти Годзілли”. Якщо ж відкинути цю підготовку, чи залишиться кіно вартим перегляду? Залежить від смаку. Фільм чітко орієнтований на любителів японських стрічок про заголовного персонажа, у першу чергу того їх різновиду, де змагаються відразу декілька чудовиськ. Цього разу автори задіяли усю основну гвардію зірок компанії “Тохо”: велетенський метелик Мотра, птеродактиль Родан, триголовий дракон Гідора та, звичайно ж, Годзілла (в епізодах з’являється ще кілька колоритних тварючок, які на великі ролі поки що не напрацювали). З’ясовувати між собою стосунки вони починають досить швидко: на відміну від попередника, де усі бої приберегли для фіналу, тут битв багато протягом усієї стрічки. Це одночасно плюс і мінус. Гідора виявляється дуже гідним суперником для заголовного героя і дуже сильним претендентом на титул короля монстрів; деякі моменти її боїв з Годзіллою дуже видовищні. Проте все ж таки хід їх війни не викликає дійсно емоційної глядацької реакції, на яку він однозначно розрахований. Багато в чому заважають люди, і не тільки тому, що людські персонажі переважно безбарвні й одновимірні – це якраз для подібних картин аксіома. І навіть не тому, що вони, у першу чергу представники “Монарху”, здебільшого несуть псевдонаукову тарабарщину – це теж аксіома. В сценарії накрутили занадто багато людського матеріалу (фактично кожний з головних героїв отримує власну лінію і невелику еволюцію), який майже нічого фільму не дає, тільки гальмуючи дію. Найгірше ж тоді, коли люди починають активно втручатися у протистояння двох Титанів: роль Годзілли в результаті виходить зовсім не такою важливою, якою мала стати, на справжнього короля він тут не тягне. Не тягне і на втілення природи, що має встановити баланс (знищивши кілька мільйонів людей, але так нібито треба). Він краще працює як помилка природи, спричинена небезпечними людськими експериментами з ядерною зброєю (як, наприклад, у найпершій “Годзіллі” 1954 р.). І краще сприймається не як стовідсотково позитивний протагоніст, котрий воює на боці людей, а як протагоніст, що сам по собі, який руйнує і спричиняє трагедії і за перемоги якого все одно вболіваєш, незважаючи ні на що. Про людську складову вже сказано, хоча вона не настільки погана, як у більшості подібних картин. Врешті-решт, Фарміга з усіх сил старається вивести свою героїню за межі одного виміру, Ватанабе та Цзиї непогано виглядають навіть у межах одного виміру, і Денс достатньо колоритний в ролі еко-терориста. Просто під час перегляду весь час хочеться, щоб уся ця компанія поменше плуталася під велетенськими ногами і щоб її взагалі було у кадрі поменше (кіно має рекордну для “годзілліади” тривалість, і це не йде йому на користь). “Король монстрів” розчаровує лише тому, що “Годзілла” 2014 р. відкривала шлях для стрічки з дійсно значним потенціалом; вийшло ж те, що можна назвати у кращому випадку непоганим Годзілла-фільмом. Це відчувають і глядачі: картина стартувала у прокаті зовсім не так добре, як очікувалося, тому зараз поява наступних сіквелів викликає певні сумніви. Хоча не виключено, що студія все ж таки вирішить ризикнути і зробити ставку на двобій Годзілли та Конга. View the full article
  4. Месники: Завершення (Avengers: Endgame / Мстители: Финал). Кінокомікс / фантастичний бойовик. США, 2019. Режисери Ентоні Руссо та Джо Руссо. У ролях: Роберт Дауні-мол., Кріс Еванс, Марк Руффало, Брі Ларсон, Кріс Хемсворт, Джош Бролін, Пол Радд, Скарлетт Йоханссон. Зібравши усі сили, що зосталися, Месники завдають удар Таносу, однак повернути тих, хто зник завдяки його волі, виявляється зовсім не просто. Через п’ять років герої вигадують новий, ще більш ризикований план – здійснити подорож у часі… “Завершення”, як запевняє Marvel, є дійсно завершенням якщо не цілої його кінематографічної епопеї, то великого її розділу. Звичайно, це не означає, що компанія збирається закрити кран своєї золотої жили, однак для деяких героїв це, схоже, остаточний фінал, для інших – фінал, швидше за все, тимчасовий. У тому, що їм на зміну прийдуть інші марвелівські кадри, можна не сумніватися. У певному сенсі “Завершення” є антитезою “Війни нескінченості” – букету з різних сюжетних шматків, який так і не зібрався в одне ціле до кінця. Нова стрічка зосереджує увагу на більш вузькому колі героїв, переважно Месників початкового складу, і лише у фіналі, який намагається з усіх сил перевершити усе бачене у голлівудських блокбастерах, починає підкидати одне камео за одним з метою засвітити хоча б на кілька хвилин усіх гравців цього кінематографічного світу без винятку, від Залізної Людини та Капітана Америки до Людини-Павука та Чорної Пантери. Не всі супергеройські партії у цьому хорі здаються доречними. У першу чергу це стосується Капітана Марвел. За персонажа, який може, фактично, усе, вболівати важко. Автори зробили усе можливе, щоб непереможна “новенька” не перетягувала ковдру на себе, і все ж таки її несподівані появи і такі самі зникнення викликають посмішку, і навіть радієш, коли вона заробляє облом від Таноса. У меншій мірі це стосується Людини-Мурахи: він переважно виконує роль комедійну, але сама його поява допомагає знайти рішення головної проблеми. Натомість Месники-старожили проявляють себе з найкращого боку. Двоє лідерів, Тоні Старк та Стів Роджерс, отримують шанс поставити хрест на своєму протистоянні, і завершальна нота кожного з них вийшла емоційною і цілком гідною персонажів, які, не будучи міжнародними іконами на кшталт Супермена і Бетмена під час марвелівського кінематографічного старту, заслужили любов глядачів усього світу. Трансформації, які відбуваються у “Завершенні” з Халком та Тором, теж порадують їх прихильників: і Руффало, і Хемсворт знову доводять, що ставляться до своїх героїв з необхідною іронією. Якщо щось і вийшло тут гірше, ніж у “Війні”, то це, власне, Танос. Мало не центральний, цікавий і по-своєму переконливий персонаж “Війни” у її сіквелі звівся до майже стандартного злого завойовника. Він все ще тримає майже всі нитки в руці і майже непереможний в бою, але вже не справляє такого величного враження, бо філософської глибини у ньому цього разу відчутно менше, ніж банальної злості. Підсумок: гідний, хоч і небездоганний фінал великого розділу історії багатого героями кінематографічного всесвіту, який за масштабами прагне перевершити усе досі бачене на екрані. Рекомендується усім, але тільки на великому екрані і в IMAX-3D. View the full article
  5. Повернення Мері Поппінс (Mary Poppins Returns / Мэри Поппинс возвращается). Мюзикл. США, 2018. Режисер Роб Маршалл. У ролях: Емілі Блант, Лін-Мануель Міранда, Бін Вішоу, Емілі Мортімер, Джулі Волтерс, Колін Фірт, Меріл Стріп, Дік Ван Дайк. Майкл Бенкс (Вішоу) подорослішав і тепер виховує трьох дітей після смерті дружини. Коли справи починають йти вкрай погано, у домі Бенксів з’являється Мері Поппінс (Блант), яка була нянею Майкла у дитинстві. Зараз лише вона може допомогти сім’ї… Створення сіквелу знаменитого фільму через багато років – це завжди ризик. Створення сіквелу не просто знаменитого, а дійсно класичного мюзиклу більш ніж півстолітньої давнини (коли був розквіт жанру) у часи, коли спостерігається аж ніяк не розквіт жанру, – це ризик у квадраті чи навіть у кубі. Чи виявився він виправданим цього разу? Не зовсім. Що у “Поверненні” працює як слід? Безперечно, заголовна героїня. Блант – одна з дуже небагатьох сучасних актрис, яких можна уявити в цій рої. Якщо не братися за невдячне завдання порівнювати її з чудовою Джулі Ендрюс, не можна не визнати, що робота акторки є досягненням, особливо за мірками сучасного мюзиклу. Блант добре пасує роль доброї і при цьому суворої чарівниці-няні, і необхідні для жанру таланти у неї, безперечно, присутні. Шкода лише, що кіно не боїться час від часу забувати про свій головний козир, залишаючи Поппінс за кадром досить довгий час. Що у картині однозначно не працює як слід? Те, що робить її схожою на кожну третю сучасну середньостатистичну стрічку для сімейного перегляду, у першу чергу на минулорічного “Крістофера Робіна”. Протагоніст, який з веселої дитини перетворився на безрадісного, розчавленого реальністю дорослого: Вішоу грає Майкла на одній ноті, “нещасний вдівець”, і спостерігати за ним швидко набридає. Лиходій-кар’єрист, який намагається скористатися слабкістю героя, на чому й будується конфлікт (це при тому, що класична “Мері Поппінс” не потребувала ані конфлікту, ані лиходія). Фірт грає боса Майкла теж на одній ноті, і він так само нецікавий. Позбавлена сенсу біганина у третьому акті – нею зараз зловживають численні фільми, чомусь вважаючи, що це неодмінний для сімейного кіна атракціон. Щодо усього іншого у “Поверненні”, то воно ані дуже хороше, ані дуже погане, а у більшості випадків ніяке. Постановка музичних номерів, анімаційні вставки, другорядні та епізодичні персонажі – майже усі вони тягнуть на оцінку “бувало значно гірше, а бувало й значно краще”, відрази не викликають і майже не запам’ятовуються. Якщо вже Меріл Стріп побудувала свою маленьку роль на банальних штампах з серії “дивачка-слов’янка”, то це про щось свідчить. Підсумок: пересічний у кращому випадку мюзикл, який прикрашає робота Блант і, здається, все. Може зацікавити прихильників жанру та головної виконавиці, а от те, що він навіть їм сильно сподобається, гарантувати не можна. View the full article
  6. Admin

    Ігри пам’яті

    Ігри пам’яті (Backtrace / Игра памяти). Трилер. США, 2018. Режисер Браян А. Міллер. У ролях: Сильвестр Сталлоне, Раян Гузман, Метью Модайн, Колін Егглсфілд, Крістофер Макдональд. Після пограбування банку банду злочинців намагаються знищити їх замовники. Єдиний, хто залишився живим (Модайн), отримав поранення, втратив пам’ять і не може згадати, де заховав вкрадене. Але з’являються люди, які бажають допомогти йому згадати усе… Часом український прокат робить несподівані і не зовсім логічні кроки. Навіщо випускати на кіноекрани стрічку, настільки “якісну”, що, наприклад, у США вона відразу помандрувала у світ відео? Звичайно ж, насправді мінімальне пояснення є: головну роль виконує нестаріючий (ну майже) Залізний Слай, який продовжує бадьоро зніматись, незважаючи на те, що справжнім ренесансом кар’єри його зусилля назвати важко. Власне, у даному випадку він знаходиться майже на узбіччі основного сюжету і картини загалом. Сильвестр грає поліцейського детектива Сайкса, який досі не забув про справу семирічної давнини – пограбування банку, гроші після якого так і не знайшли, оскільки єдиний живий грабіжник частково втратив пам’ять. Функція Сталлоне полягає виключно у тому, щоб час від часу просто бути присутнім у кадрі у цілком необов’язкових сценах, а у фіналі (дуже незначний спойлер у ще більш незначному фільмі) постріляти усіх негідників (їх зовсім небагато), вийшовши при цьому з умовно небезпечної ситуації без жодної подряпини. На жаль, навіть найбільшим прихильникам Слая і навіть зараз цього буде відверто замало. Центральна ж інтрига будується навколо немолодого грабіжника Макдональда у дуже середньому, без чого-небудь дійсно цікавого, виконанні Модайна. Через сім років з’являються люди, які з усіх сил намагаються примусити його згадати у подробицях день пограбування, застосовуючи при цьому в тому числі експериментальні ліки, ефект від яких важко точно передбачити. На перший погляд здається, що їх мета – дізнатись, де сховані гроші, проте через деякий час виявляється, що це їх не єдина і насправді не головна мета. Розв’язка сюжету не те щоб несподівана, але багато в чому суперечить здоровому глузду, тобто у плані сценарію стрічка нічого цікавого не пропонує так само, як у плані екшну. Підсумок: дуже сіренький зразок простенького трилера категорії “Б” чи навіть “В”, який до мінімально гідного перегляду рівня не піднімають навіть Сталлоне з Модайном. Його зможуть безболісно висидіти хіба що їх найбільші прихильники. View the full article
  7. Admin

    Капітан Марвел

    Капітан Марвел (Captain Marvel / Капитан Марвел). Фантастичний бойовик / кінокомікс. США, 2019. Режисери Анна Боден і Раян Флек. У ролях: Брі Ларсон, Семюел Л. Джексон, Джуд Лоу, Бен Мендельсон, Джимон Хунсу, Аннетт Бенінг, Лашана Лінч, Кларк Грегг. Верс (Ларсон) бере участь у військовому конфлікті двох інопланетних рас, через амнезію не здогадуючись, що насправді вона родом з Землі. Однак, потрапивши на цю планету, вона поступово пригадує своє минуле і розуміє, якими суперсилами насправді володіє… Двадцять перший фільм, що належить до кінематографічного всесвіту Marvel, підтверджує підозри, які неодноразово виникали раніше: формула цих картин поступово вичерпується. Те, що з’являється на екрані цього разу, глядачі бачили вже неодноразово, причому найчастіше у помітно кращому виконанні. Здавалося б, нова стрічка – це такий самий крок уперед для “марвелівців”, яким минулого року виявилась “Чорна Пантера”. Вперше у цій низці фільмів головним героєм є жінка, причому з такими суперсилами, що перевершують практично все, чим могли похвалитись її попередники-чоловіки. Насправді ж у цій гонитві DC вже випередила конкурентів з “Диво-Жінкою”, яка, хоч й не без недоліків, тим не менш було значно кращим кіном з повнокровною героїнею, що проходить шлях від гарячкової наївності до мудрості й досвіду, підсилених пережитими втратами. У героїні “Капітана Марвела”, як би вона не називалася, Верс чи Керол Денверс, і ким би себе не вважала, визначеного характеру не помічено: вона просто стандартний середньостатистичний воїн, що поступово стає все більш могутнім (не кажучи вже про те, що останній факт суттєво знижує глядацьке за неї хвилювання). Вона, фактично, пливе за течію, потрапляючи у халепи і з них успішно вибираючись, роблячи несподівані відкриття і майже ним не дивуючись. Ларсон – актриса хороша, але вона веде битву, яку заздалегідь програно: у неї немає виходу, окрім як демонструвати то серйозний вираз обличчя, то білозубу посмішку – оце й усе. Значно жвавішим виглядає Джексон, якого помітно (і достатньо якісно) омолодили за допомогою комп’ютерних технологій, але і до нього є зауваження. Ясна річ, що це молодший, менш досвідчений та цинічний Ф’юрі, ніж у “Месниках” та інших стрічках циклу, проте в результаті він нагадує зовсім іншу людину. Він напрочуд швидко починає довіряти новій знайомій з іншої планети, перетворюючись на веселого темношкірого копа з “бадді-муві”, і непомітно, щоб він після пережитих пригод хоча б у якійсь мірі змінився. Решта акторів, серед яких Лоу та Бенінг, не виходять за межі якісного стандарту, і лише Мендельсон вирізняється – напевно, тому, що радий можливості нарешті зіграти не одновимірного лиходія. І взагалі, усіх людей переграв персонаж-кіт, якого насправді грали декілька котів. З гумором у “Капітані”, за винятком кількох окремих моментів, не дуже добре, і, на жаль, навіть у плані видовищності він нічим особливим не може похвалитися, особливо якщо порівнювати зі, скажімо, останніми “Месниками”: кілька гідних спецефектних боїв у фіналі – і це, фактично, все. Схоже, Marvel час переглянути свою відпрацьовану формулу, а саме наступного разу запросити постановників з власним почерком і надати їм побільше свободи. View the full article
  8. Аліта: Бойовий ангел (Alita: Battle Angel / Алита: Боевой ангел). Фантастичний бойовик. США, 2019. Режисер Роберт Родрігес. У ролях: Роза Салазар, Крістоф Вальц, Дженніфер Коннеллі, Махершала Алі, Кін Джонсон, Ейза Гонсалес, Джефф Фейхі, Джекі Ерл Хейлі. У далекому майбутньому доктор Ідо (Вальц) випадково знаходить залишки кіборга. Використавши давні розробки, він відновлює дівчину, яка, як досить швидко виявляється, чудово володіє бойовими прийомами. Тепер їй потрібно дізнатись правду про себе… Давній проект Джеймса Кемерона, адаптація численних манги та аніме про Аліту, вигадану Юкіто Кісіро дівчину-кіборга, нарешті став реальністю. За час розробки проекту Кемерон через роботу над сіквелами “Аватару” змушений був відмовитись від режисерського крісла, яке віддав Родрігесу. Результат багато в чому нагадує фантастичні блокбастери 1990-х – і за візуальним рядом, і за проробленням персонажів. Щоправда, спецефекти зараз значно кращі, ніж були тоді, і це помітно, але сутність це не змінює. Це не дивно, адже Аліта – дитя саме 90-х. Зображений на екрані світ майбутнього стандартний у кращому випадку: ділення на касти, могутні володарі, жорстокі змагання і залишки минулих війн, до яких, власне, належить і заголовна героїня. Нічого нового і надзвичайного, навіть при тому, що світ картини достатньо продуманий, з виразними деталями, що запам’ятовуються. Тому враження від перегляду стрічки у першу чергу залежить від того, наскільки припаде до смаку головна героїня, в однаковій мірі емоційна і смертоносна залізна дівчина з великими аніме-очима. Слід визнати, що Салазар (а також майстри графіки, що попрацювали над оченятами) зробили усе можливе, щоб вкласти душу у це теж не дуже оригінальне створіння. Не в усе пов’язане з нею віриться – скажімо, її почуття до хлопця без жодних ознак характеру та особистості взагалі перетравити важкувато. Проте глядацьку симпатію Аліті все ж таки вдається завоювати в достатній мірі, щоб не без інтересу спостерігати за її перемогами, а це для фільму було найголовнішим. Решта акторського складу переважно достатньо сильна, щоб не зіпсувати зроблене Салазар. Вальц гідно зіграв доброго прийомного батька героїні, однак для виконавця його калібру це занадто просте завдання. Менш однозначний персонаж у Коннеллі, яка завжди серйозно ставиться до ролей навіть у настільки прямолінійно жанрово-розважальних стрічках. Завжди характерний Джефф Фейхі у ролі Мактіга, мисливця за нагородами з кібернетичними песиками, примудряється вкрасти усі сцени зі своєю участю (їх небагато). Деякі з учасників бойових епізодів занадто нагадують механічних лиходіїв з “Робокопів”, у першу чергу зловісний Гревішка, хоч Хейлі і намагається робити все від нього залежне. В принципі, як для картини, головні достоїнства якої не зовсім пов’язані з глибиною характерів, людська складова вийшла вельми непогано. Підсумок: небездоганна, але достатньо жвава і видовищна розвага, у першу чергу цікава для любителів фільмів про екзотичні види спорту майбутнього. Хоча від людей, які подарували світу “Аватар” і “Титанік”, “Місто гріха” і “Відчайдушного”, можна було чекати і чогось більшого. View the full article
  9. Крід ІІ: Спадок Роккі Бальбоа (Creed II / Крид 2). Спортивна драма. США, 2018. Режисер Стівен Кейпл-мол. У ролях: Майкл Б. Джордан, Сильвестр Сталлоне, Теса Томпсон, Дольф Лундгрен, Флоріан Мантіну, Філісія Рашад, Вуд Гарріс, Рассел Горнсбі. Під керівництвом досвідченого Роккі (Сталлоне) Адоніс Крід (Джордан) нарешті стає чемпіоном світу з боксу. Саме тоді йому кидає виклик Віктор Драго – син радянського боксера Івана Драго (Лундгрен), який багато років тому вбив на рингу батька Адоніса… Перший “Крід” став у великій мірі несподіванкою: кіносеріал про Роккі Бальбоа, який, здавалося, давно вичавив з себе усе, що міг, несподівано почав рухатись у новому напрямку і зі свіжою енергією. Другий вже несподіванкою не є у жодній мірі, проте пропонує непогану розвагу спортивної тематики. Якщо першу картину можна порівнювати з найпершим “Роккі”, то другу, безперечно, з його численними сіквелами. Сюжет давно знайомий: герой опиняється на вершині слави, потім з тріском з цієї вершини падає і змушений, потренувавшись, знову підніматися. На цей стрижень нанизано додаткові мелодраматичні елементи: освідчення, стосунки з близькими, народження дитини. Все було б більш ніж стандартно, якби не особистість нового суперника Адоніса. Стрічка є прямим продовженням не тільки першого “Кріда”, а й “Роккі-4”: побитий Бальбоа Іван Драго, від якого після поразки відвернулись усі, в тому числі дружина, повертається, щоб помститися, використовуючи як зброю власного сина, якого він виховав так, що той вміє лише битися. Лінія сімейства Драго, хоч їй і присвячено не так багато екранного часу, є у фільмі найцікавішою, і Лундгрен, як не дивно, затьмарив у картині усіх, граючи не ефектного, але одновимірного супротивника з “Роккі-4”, а стомленого чоловіка, який досі живе поразкою і ненавистю до самого себе. Нільсен на кілька хвилин з’являється у ролі його колишньої дружини, проте більше нагадує мумію, ніж живу людину. Хоч ворогом знову став росіянин, “Крід” не збирається гратися в політику, навіть карикатурну, як в четвертому “Роккі”. Справжньою темою стрічки є батьки й діти. Адоніс вирішує прийняти бій перш за все через те, що сталося з його батьком, і одночасно сам стає батьком і змушений призвичаюватися до цієї нової ролі. Роккі хоче налагодити стосунки з сином, з яким дуже давно не спілкувався, однак не наважується навіть набрати його номер. Віктор намагається поновити репутацію сім’ї і за будь-яку ціну виправдати сподівання батька. Через велику кількість ліній стрічка втрачає чітку структуру, яку перший “Крід”, безперечно, мав. Багато в чому ситуацію рятують актори. Джордан і Сталлоне все ще чудово відпрацьовують динаміку учня і вчителя, а Томпсон та Рашад, хоч у них і не дуже багато виграшного матеріалу, теж витискають зі своїх ролей по максимуму. Підсумок: стрічка на рівні кращих сіквелів “Роккі”, передбачувана, сентиментальна, з динамічними боксерськими двобоями – саме те, чого глядач очікує від сіквелів “Роккі”. Наступна частина, швидше за все, буде, але вона навряд чи наблизиться до рівня першого “Кріда” чи першого “Роккі”. View the full article
  10. Admin

    Скло

    Скло (Glass / Гласс). Фантастичний трилер. США, 2019. Режисер М. Найт Шаямалан. У ролях: Джеймс Макевой, Брюс Вілліс, Семюел Л. Джексон, Аня Тейлор-Джой, Сара Полсон, Спенсер Тріт Кларк, Чарлейн Вудард, Адам Дейвід Томпсон. У психіатричній лікарні лікар Еліс Тейпл (Полсон) досліджує трьох хворих. Дейвід Данн (Вілліс) – невразливий до фізичного впливу месник. Кевін Крамб (Макевой) – маніяк, в якому живуть 23 різні особистості. Нарешті, Ілайджа Прайс (Джексон) – геній-лиходій… Досить незвична трилогія вийшла у Шаямалана: перша стрічка потрапила на екрани майже 20 років тому, друга – позаминулого року, і ось третя. Перші дві суттєво різняться за жанром: перша, “Невразливий” була спробою зробити супергеройське кіно по-серйозному, без плащів та масок, і трохи випередила свій час – зараз такий матеріал був би доречнішим. Друга, “Спліт”, була більш традиційним трилером про психопата, хоча й достатньо вигадливим. Нова картина намагається поєднати усе це – і не без проблем. Підхід Шаямалана у “Невразливому” був свого часу не те щоб революційним, але достатньо нестандартним, і не дуже зацікавив широкого глядача тому, що, по-перше, від постановника усі чекали ще одного “Шостого почуття”, а по-друге, тоді кінокомікси та супергерої ще не панували над касовими зборами так, як зараз. Фільм стверджував, що люди, які можуть гнути сталь і яких не спинити кулею, можуть існувати в реальності. Для героя знаходився і гідний антагоніст, його повна протилежність: злочинний геній з вкрай ламкими кістками. У “Спліті” до них приєднався ще один персонаж, більше схожий на маніяка з коміксів, в якому часом пробуджується справжнісінький Звір, хоча те, що він існує у тому ж всесвіті, ставало зрозумілим лише наприкінці, після несподіваної появи у кадрі Вілліса. Саме з цього і стартує нова картина: Дейвід, який багато років таємно допомагає людям і вже має певну репутацію, розпочинає власне полювання на невловимого негідника, досить швидко знаходить його і сходиться в очікуваному двобої. Однак цікаве швидко припиняється: обох ловлять і доставляють в психлікарню, де їх вже багато років чекає Ілайджа. Після цього починається (і продовжується аж до останньої півгодини) тюремне кіно. Психіатр у не дуже виразному виконанні Полсон веде з усіма трьома довгі бесіди, які зводяться переважно до одного й того ж. Данн помовчує, похмуро дивлячись, і не дуже хоче що-небудь робити. Ілайджа, незважаючи на те, що стрічку названо на його честь, мовчить половину фільму, пускаючи слину. Звичайно, врешті-решт він себе покаже, але переважно тому, що у нібито надзвичайно суворій лікарні не порядок, а посміховисько. Макевой у ролі Кевіна та його незлічених “я” повторює безкінечне перемикання особистостей зі “Спліту”. Спеціальний сюжетний прийом дозволяє йому робити це у ще більш швидкому режимі, проте це веселе лицедійство позбавлене свіжості і не справляє такого враження, як першого разу. Втім, воно єдине, що втримує інтерес до подій на екрані. Сценарій використовує другорядних персонажів з попередніх картин (у Дейвіда це син, у Ілайджі – мати, у Кевіна – жертва, яку він відпустив), але ні до чого дійсно цікавого справа з ними не доходить. Дія починається в останній третині, і знову ж таки вона певною мірою розчаровує. Герої поводяться приблизно так, як від них очікуєш, не розкриваючись з несподіваних боків. Шаямалан підготував кілька несподіванок, оскільки знає, що їх від нього завжди очікують, однак несподіваними вони виходять тому, що не мають особливого значення для сюжету і не змушують поглянути на попередні події під іншим кутом. Глядач не відкриє від подиву рот, а, швидше за все, знизає плечима: ну то й що? На жаль, потенційно цікаве завершення трилогії стало її найслабшою ланкою: захоплюючого спілкування між трьома яскравими персонажами не вийшло. View the full article
  11. Admin

    Грінч

    Грінч (The Grinch / Гринч). Анімація / казка / комедія. США, 2018. Режисери Скотт Мозьє та Ярроу Чейні. Ролі озвучують: Бенедикт Камбербетч, Камерон Сілі, Рашида Джонс, Фаррелл Вільямс, Кенан Томпсон. З 20 грудня стрічку “Грінч” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Зелений пухнастий Грінч з самого дитинства ненавидить Різдво і усе з ним пов’язане. Його надзвичайно дратують подарунки, пісні і затишні родинні вечері. Проте одного дня він знаходить вихід: позбавити усіх сусідів подарунків. Тоді Різдво буде вкрадене… Казки Доктора Зюйса – непростий матеріал для екранізації. Головне завдання полягає у тому, щоб взяти чудову класичну, але коротку дитячу книжку і доповнити її власним матеріалом, зберігши при цьому доброту і просту мудрість оригіналу. Виходить це далеко не у всіх. Наприклад, якщо “Грінч” з Джимом Керрі був більш-менш придатним до перегляду, то “Кіт у капелюсі” з Майком Маєрсом виявився просто жахливим. Новий “Грінч” у порівнянні з ними виглядає ще більш-менш нормально. У нього чимало спільного з “Лораксом”, іншим повнометражним мультфільмом за твором Зюйса. В обох є набагато кращі короткометражні попередники. В обох випадках в нові стрічки були додані нові персонажі та сюжетні лінії (у випадку з “Грінчем” це, наприклад, полювання дітлахів на Санта Клауса). В обох випадках ставку було зроблено на яскраву комп’ютерну анімацію. Головний герой вийшов достатньо симпатичним створінням (швидше буркутуном з поганим настроєм, ніж агресивним саркастичним чудовиськом Керрі), однак його часом затьмарює вірний собачка Макс. У нового “Грінча” також є спільні риси з попереднім, з Керрі. В оригіналі була невідома причина, чому зелений пухнастий монстрик ненавидить свято. Він не був жертвою якихось обставин, незрозумілим оточуючими самітником чи ще чимось зрозумілим – він був просто злим. І в цьому була родзинка задуму. В обох повнометражних екранізаціях, ігровій та анімаційній, причини докладно пояснено і показано. Хоч сюжети і суттєво відрізняються, в обох Грінч є жертвою нерозуміння жителів містечка, самотньою покинутою дитиною, яка насправді прагне любові. Достатньо приділити йому трішки уваги й теплоти – і він стане милим та добрим звірятком. Не найгірше з того, що можна було вигадати, проте оригінальність задуму Зюйса при цьому принесли в жертву більш стандартним ходам. Підсумок: не найкращий і далеко не найгірший анімаційний блокбастер 2018 р. Має усі шанси сподобатися дітям, дорослим же він трохи зігріє серце, викличе кілька посмішок і, швидше за все, більше нічого (але це теж немало). View the full article
  12. Admin

    Бамблбі

    Бамблбі (Bumblebee / Бамблби). Фантастичний бойовик. США, 2018. Режисер Тревіс Найт. У ролях: Хейлі Стейнфелд, Джон Сіна, Джон Ортіц, Памела Адлон, Мегін Прайс. З 20 грудня стрічку “Бамблбі” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. У 1987 р. у містечку на каліфорнійському узбережжі дівчина Чарлі (Стейнфелд) знаходить покинуту машину, жовтий фольксваген. Він виявляється інопланетним роботом, змушеним переховуватись на Землі і від людей, і від зловісних роботів-ворогів… Любов Голлівуду до роботомашинок, яскравих і різноманітних, не вщухає. Було п’ять “Трансформерів” різного ступеня якості (зазвичай невисокого у плані сюжету, але значного у плані спецефектів), тепер зайнялися окремими персонажами – як це було, скажімо, з людьми Ікс. Першим, як і слід було очікувати, став улюбленець глядачів Бамблбі. Численним прихильникам заголовного героя це кіно сподобається неодмінно. Жовта роботомашинка тут є ще симпатичнішою, ніж у попередніх стрічках, в яких вона з’являлась. Як і раніше, вона є найбільш людяною з усіх Трансформерів, і їй в значній мірі допомагає персонаж-людина. Стейнфелд вдалося привнести в образ правильну суміш вразливості і відваги, зробивши Чарлі найкращим з протагоністів-людей усіх “Трансформерів”, що залишає позаду і часом кумедного невдаху Ла Бефа, і татуся Валберга, якого взагалі нелегко запам’ятати. Пара головних героїв примушує навіть згадати сильно недооціненого свого часу “Залізного гіганта”. Сіна непогано проявив себе у ролі одного з людей-переслідувачів Бамблбі: нічого по-справжнього цікавого у його персонажі немає, проте фактурний актор добре відповідає типажу і робить з роллю усе можливе. Загальний тон картини теж є помітним покращенням у порівнянні з більшістю попередників: принаймні у ній немає відверто поганого фарсу, який досить часто влаштовував Бей. Тобто інший режисер, аніматор, пішов фільму на користь, навіть при тому, що він не демонструє таку виразну (не в найкращому значенні слова) особистість, як любитель великих вибухів і анекдотично написаних патріотичних промов. Це зовсім не значить, що видовищність у “Бамблбі” не на необхідно високому рівні: спецефекти, які обслуговують перетворення машинок на роботів і назад, стали ще кращими і більш реалістичними, якщо це слово доречне у даному випадку. А ще у фільмі є дуже непогана ретро-атмосфера: автори зробили вірний хід, розмістивши події у 1980-х. Нічого вартого премії, але все ж таки додатковий плюс. Стосовно ж сюжету знову таки важко сказати щось хороше, тому не будемо про нього. Підсумок: непоганий різдвяний блокбастер, розрахований у першу чергу на дітей та фанатів Трансформерів. Тих, хто байдужий до роботомашинок в принципі, він, втім, навряд чи примусить зацікавитися тематикою. View the full article
  13. Людина-Павук: Навколо всесвіту (Spider-Man: Into the Spider-Verse / Человек-паук: Через вселенные). Анімація / фантастика / комедія. США, 2018. Режисери Боб Персічетті, Родні Ротман та Пітер Ремзі. Ролі озвучують: Шамеїк Мур, Джейк Джонсон, Хейлі Стейнфелд, Лів Шрайбер, Махершала Алі, Браян Тайрі Генрі, Ніколас Кейдж, Кріс Пайн, Лілі Томлін. З 13 грудня стрічку “Людина-Павук: Навколо всесвіту” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Майлс – звичайний підліток з Нью-Йорка, син афроамериканця і латиноамериканки. Одного дня завдяки укусу радіоактивного павука він отримує такі самі сили, як у Людини-Павука, і відбувається це тоді, коли негідник Цабе проводить небезпечний експеримент… Здавалося б, що нового можна розповісти на великому екрані про Людину-Павука? Особливо з урахуванням того, що його історію переказували, з різними деталями, вже тричі, за участю трьох різних акторів? Виявляється, зробити це таки можна, якщо повністю змінити формат. “Навколо всесвіту” – комп’ютерний мультфільм, і саме з цим пов’язані його основні переваги. Як і у випадку з другою “Суперсімейкою” (з якою ця “Людина-Павук” змагається і ще буде змагатися у боротьбі за численні кінопремії у своїй номінації) чітко помітно, наскільки ширші можливості для супергеройського жанру надає анімація у порівнянні з ігровим кіно, яким би нафаршированим спецефектами воно не було. Таких стрибків між хмарочосами і польотів камери у фільмах про Павука ще не було, а карколомна кульмінація взагалі перевершує майже все бачене у супергеройському жанрі. Анімація фантастична, цілком заслуговує принаймні номінацію на “Оскар” – і неодмінно її отримає. З іншого боку, лише анімаційний формат давав можливість показати деякі варіанти Павуків. Якщо, скажімо, центрального персонажа та сорокарічного Паркера легко уявити собі і в ігровій стрічці, цього аж ніяк не можна сказати про нуар-Павука у стилі Богарта, футуристичну аніме-версію та Свина-Павука (чи думав хтось, переглядаючи кіно про Сімпсонів, що цей жарт заживе своїм життям?). Усі вони могли з’явитись виключно у мультфільмі. “Навколо всесвіту” багато чим нагадує “Лего. Бетмена”: так само надзвичайна кількість часом самоіронічних жартів, розрахованих у першу чергу на тих, хто добре знайомі з “павучим” міфом. Однак крім гумору у картині є чимала доза традиційної для історій саме про цього супергероя сентиментальності. Емоційним центом стрічки стали стосунки між юним недосвідченим захисником добра і його колегою, досвідченим, але розчарованим, зовсім не зацікавленим у ролі ментора. Як і слід очікувати, учень виявляється потрібним вчителю не в меншій мірі, ніж вчитель учню. Характери решти Павуків подані значно більш схематично, здебільшого вони зводяться до набору жартів, найчастіше візуальних, що теж зовсім непогано. Лиходії теж стереотипні, хоча в мультфільмі вдалося зробити те, що не вийшло в ігровому кіно, – зробити Кінгпіна (Цабе в українському дубляжі) дійсно загрозливим і небезпечним противником спритного супергероя. Достатньо глибоко прописана лінія стосунків головного героя з дорослими родичами, у першу чергу з батьком. Що ж стосується ниття і невпевненості у собі до останньої вирішальної хвилини – це теж ознаки саме Людини-Павука, з цим нічого не поробиш. Підсумок: видовищний і нестандартний за сюжетом кінокомікс, однаково багатий на гумор, дію та емоції. Рекомендується у першу чергу фанатам головного героя, а також усім любителям високоякісної пригодницької анімації.
  14. Людина-Павук: Навколо всесвіту (Spider-Man: Into the Spider-Verse / Человек-паук: Через вселенные). Анімація / фантастика / комедія. США, 2018. Режисери Боб Персічетті, Родні Ротман та Пітер Ремзі. Ролі озвучують: Шамеїк Мур, Джейк Джонсон, Хейлі Стейнфелд, Лів Шрайбер, Махершала Алі, Браян Тайрі Генрі, Ніколас Кейдж, Кріс Пайн, Лілі Томлін. З 13 грудня стрічку “Людина-Павук: Навколо всесвіту” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Майлс – звичайний підліток з Нью-Йорка, син афроамериканця і латиноамериканки. Одного дня завдяки укусу радіоактивного павука він отримує такі самі сили, як у Людини-Павука, і відбувається це тоді, коли негідник Цабе проводить небезпечний експеримент… Здавалося б, що нового можна розповісти на великому екрані про Людину-Павука? Особливо з урахуванням того, що його історію переказували, з різними деталями, вже тричі, за участю трьох різних акторів? Виявляється, зробити це таки можна, якщо повністю змінити формат. “Навколо всесвіту” – комп’ютерний мультфільм, і саме з цим пов’язані його основні переваги. Як і у випадку з другою “Суперсімейкою” (з якою ця “Людина-Павук” змагається і ще буде змагатися у боротьбі за численні кінопремії у своїй номінації) чітко помітно, наскільки ширші можливості для супергеройського жанру надає анімація у порівнянні з ігровим кіно, яким би нафаршированим спецефектами воно не було. Таких стрибків між хмарочосами і польотів камери у фільмах про Павука ще не було, а карколомна кульмінація взагалі перевершує майже все бачене у супергеройському жанрі. Анімація фантастична, цілком заслуговує принаймні номінацію на “Оскар” – і неодмінно її отримає. З іншого боку, лише анімаційний формат давав можливість показати деякі варіанти Павуків. Якщо, скажімо, центрального персонажа та сорокарічного Паркера легко уявити собі і в ігровій стрічці, цього аж ніяк не можна сказати про нуар-Павука у стилі Богарта, футуристичну аніме-версію та Свина-Павука (чи думав хтось, переглядаючи кіно про Сімпсонів, що цей жарт заживе своїм життям?). Усі вони могли з’явитись виключно у мультфільмі. “Навколо всесвіту” багато чим нагадує “Лего. Бетмена”: так само надзвичайна кількість часом самоіронічних жартів, розрахованих у першу чергу на тих, хто добре знайомі з “павучим” міфом. Однак крім гумору у картині є чимала доза традиційної для історій саме про цього супергероя сентиментальності. Емоційним центом стрічки стали стосунки між юним недосвідченим захисником добра і його колегою, досвідченим, але розчарованим, зовсім не зацікавленим у ролі ментора. Як і слід очікувати, учень виявляється потрібним вчителю не в меншій мірі, ніж вчитель учню. Характери решти Павуків подані значно більш схематично, здебільшого вони зводяться до набору жартів, найчастіше візуальних, що теж зовсім непогано. Лиходії теж стереотипні, хоча в мультфільмі вдалося зробити те, що не вийшло в ігровому кіно, – зробити Кінгпіна (Цабе в українському дубляжі) дійсно загрозливим і небезпечним противником спритного супергероя. Достатньо глибоко прописана лінія стосунків головного героя з дорослими родичами, у першу чергу з батьком. Що ж стосується ниття і невпевненості у собі до останньої вирішальної хвилини – це теж ознаки саме Людини-Павука, з цим нічого не поробиш. Підсумок: видовищний і нестандартний за сюжетом кінокомікс, однаково багатий на гумор, дію та емоції. Рекомендується у першу чергу фанатам головного героя, а також усім любителям високоякісної пригодницької анімації.
  15. Admin

    Аквамен

    Аквамен (Aquaman / Аквамен). Фантастичний бойовик / кінокомікс. США, 2018. Режисер Джеймс Ван. У ролях: Джейсон Момоа, Ембер Херд, Патрік Вілсон, Віллем Дефо, Ніколь Кідман, Яхья Абдул-Матін II, Дольф Лундгрен, Темура Моррісон, Рендалл Парк. З 13 грудня стрічку “Аквамен” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Артур (Момоа) – дитя двох світів: його батьком був наглядач маяка, матір’ю – королева підводного царства Атлантида. Коли світи суші та океану наближаються до війни, лише Артур, він же Аквамен, може встановити мір, перемігши войовничого брата-короля… У своїх спробах хоча б якось зрівнятись на кінематографічному фронті з Marvel DC, друга найбільша з компаній, що займаються коміксами та їх екранізаціями, вдруге за останні роки зробила правильний хід. Перший був з “Диво-Жінкою”: вони першими встигли випустити кіно з супергероїнею у центральній ролі. І тут – поринули на дно океану раніше за конкурентів (а свій підводний супергерой у тих є теж). Вийшло видовищно, достатньо динамічно і, головне, весело. Є, звичайно, певний недолік у тому, що вийшло у жодному разі не оригінально. Що ж, не всім фільмам про коміксових героїв обов’язково слід старатися бути новим “Темним Лицарем”. І є однозначний плюс у тому, що Ван в “Аквамені” зовсім не намагається наслідувати “Бетмен: Початок” та “Людину зі сталі” – це було б недоречно, могло б вийти щось дійсно несмачне. На щастя, автори чудово розуміють, що єдиний спосіб екранізувати пригоди цього супергероя – це влаштувати величну казкову виставу з великою кількістю спецефектів і без будь-яких спроб ігор у так званий реалізм. Історія Аквамена – це класична історія одночасно сходження короля на трон і знаходження героєм свого місця у світі, розповідається прямолінійно, але з необхідним гумором, з пунктирною лірикою і не без самоіронії. Виходить саме те, що й мало бути, – дуже розважальний і зовсім не тупий блокбастер, який чесно робить свою справу і, власне, нічого більше. Один з великих плюсів – це головний герой. У Момоа достатньо харизми, щоб створити переконливий образ майбутнього правителя підводного королівства, достатньо фізичної присутності, щоб бути у кадрі гідним корони бійцем, і достатньо самоіронічного гумору, щоб не змушувати глядача сприймати події на екрані занадто всерйоз. Херд до певної міри змогла бути гідною героя союзницею – у тому плані, що вона у першу чергу не потенційна кохана, а воїн, що досконало володіє водяною магією (у жодному разі не слід пускати цю жінку в алкомаркет). Особливої “хімії” між головними героями не спостерігається, тому коли вони раптом починають цілуватись, це не те щоб несподіванка, але виглядає не зовсім природно. Значно краще любовну історію зіграли Кідман та Моррісон – у них значно менше екранного часу, проте їх екранному коханню віриш однозначно. На щастя, сили зла в “Аквамені” не звелися до чергового могутнього спецефектного антагоніста, який просто лупцює героїв і влаштовує великі вибухи, – все трохи цікавіше. Є лиходій неоднозначний, не без почуттів і переконань, який може в майбутньому стати союзником або ж ні. Є лиходій з особистою вендетою, який точно ніколи не стане союзником і, цілком можливо, ще принесе ворогу-герою чимало бід, – знайомство з ним тільки почалося, однак в своїй головній сцені він показує себе більш ніж гідним супротивником. Є також багато різновидів підводних істот – у авторів картини вистачило ентузіазму і бюджету показати підводні королівства в усьому їх різноманітті, нехай навіть деякі з їх мешканців занадто нагадують Чужих. І ще є Дольф Лундгрен у не дуже великій ролі, але з рожевим волоссям – добре, що він повернувся у фільми першого ешелону, нехай навіть у другорядному складі. “Аквамен” – дуже добрий зразок передріздвяного/передноворічного блокбастера. Думати він не примусить, а от посміхнутись – далеко не один раз, неодмінно здивує розкішшю і різнобарвністю підводного світу (особливо у форматі IMAX-3D, як у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”), а також викликає бажання побачити ще одну стрічку про саме цього героя та його пригоди. В даному випадку більшого і не передбачалося.
  16. Admin

    Аквамен

    Аквамен (Aquaman / Аквамен). Фантастичний бойовик / кінокомікс. США, 2018. Режисер Джеймс Ван. У ролях: Джейсон Момоа, Ембер Херд, Патрік Вілсон, Віллем Дефо, Ніколь Кідман, Яхья Абдул-Матін II, Дольф Лундгрен, Темура Моррісон, Рендалл Парк. З 13 грудня стрічку “Аквамен” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Артур (Момоа) – дитя двох світів: його батьком був наглядач маяка, матір’ю – королева підводного царства Атлантида. Коли світи суші та океану наближаються до війни, лише Артур, він же Аквамен, може встановити мір, перемігши войовничого брата-короля… У своїх спробах хоча б якось зрівнятись на кінематографічному фронті з Marvel DC, друга найбільша з компаній, що займаються коміксами та їх екранізаціями, вдруге за останні роки зробила правильний хід. Перший був з “Диво-Жінкою”: вони першими встигли випустити кіно з супергероїнею у центральній ролі. І тут – поринули на дно океану раніше за конкурентів (а свій підводний супергерой у тих є теж). Вийшло видовищно, достатньо динамічно і, головне, весело. Є, звичайно, певний недолік у тому, що вийшло у жодному разі не оригінально. Що ж, не всім фільмам про коміксових героїв обов’язково слід старатися бути новим “Темним Лицарем”. І є однозначний плюс у тому, що Ван в “Аквамені” зовсім не намагається наслідувати “Бетмен: Початок” та “Людину зі сталі” – це було б недоречно, могло б вийти щось дійсно несмачне. На щастя, автори чудово розуміють, що єдиний спосіб екранізувати пригоди цього супергероя – це влаштувати величну казкову виставу з великою кількістю спецефектів і без будь-яких спроб ігор у так званий реалізм. Історія Аквамена – це класична історія одночасно сходження короля на трон і знаходження героєм свого місця у світі, розповідається прямолінійно, але з необхідним гумором, з пунктирною лірикою і не без самоіронії. Виходить саме те, що й мало бути, – дуже розважальний і зовсім не тупий блокбастер, який чесно робить свою справу і, власне, нічого більше. Один з великих плюсів – це головний герой. У Момоа достатньо харизми, щоб створити переконливий образ майбутнього правителя підводного королівства, достатньо фізичної присутності, щоб бути у кадрі гідним корони бійцем, і достатньо самоіронічного гумору, щоб не змушувати глядача сприймати події на екрані занадто всерйоз. Херд до певної міри змогла бути гідною героя союзницею – у тому плані, що вона у першу чергу не потенційна кохана, а воїн, що досконало володіє водяною магією (у жодному разі не слід пускати цю жінку в алкомаркет). Особливої “хімії” між головними героями не спостерігається, тому коли вони раптом починають цілуватись, це не те щоб несподіванка, але виглядає не зовсім природно. Значно краще любовну історію зіграли Кідман та Моррісон – у них значно менше екранного часу, проте їх екранному коханню віриш однозначно. На щастя, сили зла в “Аквамені” не звелися до чергового могутнього спецефектного антагоніста, який просто лупцює героїв і влаштовує великі вибухи, – все трохи цікавіше. Є лиходій неоднозначний, не без почуттів і переконань, який може в майбутньому стати союзником або ж ні. Є лиходій з особистою вендетою, який точно ніколи не стане союзником і, цілком можливо, ще принесе ворогу-герою чимало бід, – знайомство з ним тільки почалося, однак в своїй головній сцені він показує себе більш ніж гідним супротивником. Є також багато різновидів підводних істот – у авторів картини вистачило ентузіазму і бюджету показати підводні королівства в усьому їх різноманітті, нехай навіть деякі з їх мешканців занадто нагадують Чужих. І ще є Дольф Лундгрен у не дуже великій ролі, але з рожевим волоссям – добре, що він повернувся у фільми першого ешелону, нехай навіть у другорядному складі. “Аквамен” – дуже добрий зразок передріздвяного/передноворічного блокбастера. Думати він не примусить, а от посміхнутись – далеко не один раз, неодмінно здивує розкішшю і різнобарвністю підводного світу (особливо у форматі IMAX-3D, як у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”), а також викликає бажання побачити ще одну стрічку про саме цього героя та його пригоди. В даному випадку більшого і не передбачалося.
  17. Admin

    Смертні машини

    Смертні машини (Mortal Engines / Хроники хищных городов). Фантастичний бойовик. США, 2018. Режисер Крістіан гверс. У ролях: Х’юго Вівінг, Гера Хілмар, Роберт Шиєн, Джихає, Лейла Джордж, Ронан Рафтері, Колін Селмон, Стівен Ленг, Марк Хадлоу. З 6 грудня стрічку “Смертні машини” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. У постапокаліптичному світі, де більшість населення планети загинула внаслідок війни, що тривала лише годину, люди змушені виживати у великих пересувних містах. Лондон, одне з найбільших міст-хижаків, полює на менші міста, поповнюючи свої ресурси… Екранізація фантастичного роману Філіпа гва робилась під керівництвом Пітера Джексона, і його рука відчувається – в першу чергу в масштабах дії та увазі до побудови світу картини. Однак гверс – це все ж таки не Джексон, і в даному випадку це дуже помітно. Режисер – колишній майстер спецефектів, тому якраз з ними у фільмі все більш-менш гаразд. Образ велетенського рухомого Лондона дійсно вражає (про фізику, механіку і логіку, щоправда, краще забути відразу), як і сцена його переслідування і поглинання значно меншого міста. На жаль, це єдине місто-хижак, яке публіці показують у цій стрічці, а дуже хотілося побачити хоча б кілька двобоїв між гідними супротивниками (швидше за все, їх залишили для потенційних продовжень, бо зараз в Голлівуді ніщо не робиться без врахування можливості сіквелів). Якщо ж не рахувати натхненого стім-панку, візуальне рішення нагадує чимало відомих фільмів (останнього “Шаленого Макса” у першу чергу, звичайно ж) та відеоігор: похмурі руїни, пустелі зі сміттям, ринки работорговців і значно кращі умови життя для володарів. Ще в більшій мірі це стосується сюжету: практично всі його мотиви (помста за когось із батьків, юнак, що випадково опиняється у великому незвичному світі, двоє молодих героїв із зовсім різними досвідом та світоглядом, змушені триматись разом, щоб вижити, тощо) добре відомі і ведуть до цілком передбачуваних ходів і поворотів. Подібна відсутність оригінальності не була б проблемою з яскравими персонажами, проте у цьому плані “Смертним машинам” практично немає чим похвалитись. І Том, і Естер більшу частину екранного часу пасивні, пливуть за течією сюжету і потрапляють у халепи, очікуючи порятунку. До того ж у них немає харизми, і “хімії” між ними не спостерігається теж – маловідомі актори можуть порадувати свіжими обличчями, але їм не вдалося вдихнути життя у своїх плоских героїв. У Вівінга, як і слід було очікувати, справи значно кращі, однак і його лиходій з претензією на епічні пропорції залишається одновимірним і, попри старання актора й приділений йому чималий екранний час, малоцікавим, позбавленим необхідного для центрального антагоніста екстриму. Дочку лиходія та її випадкового супутника можна не згадувати взагалі, настільки вони неважливі для сюжету і невиразні за виконанням. Фільм однозначно крадуть два другорядних персонажа – бунтівний пілот (знову ж таки далеко від оригінальності, але нехай) Анна Фанг у виконанні Джихає та кіборг-зомбі Шрайк, який виявився, як не дивно, єдиною хоч у якійсь мірі непростою особистістю у стрічці, ще й з дуже виразною екранною присутністю. Передбачуваність усіх подій картини часом викликає нудьгу, незважаючи на намагання авторів врятувати становище за допомогою масштабних спецефектних битв. Навряд чи “Смертні машини” породять новий, одночасно прибутковий і культовий, кіносеріал, на що явно розраховували Джексон з колегами, – для цього їм бракує справжньої родзинки. Дві години достатньо ефектного видовища з окремими непоганими моментами, але, на жаль, це й усе.
  18. Admin

    Смертні машини

    Смертні машини (Mortal Engines / Хроники хищных городов). Фантастичний бойовик. США, 2018. Режисер Крістіан Ріверс. У ролях: Х’юго Вівінг, Гера Хілмар, Роберт Шиєн, Джихає, Лейла Джордж, Ронан Рафтері, Колін Селмон, Стівен Ленг, Марк Хадлоу. З 6 грудня стрічку “Смертні машини” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. У постапокаліптичному світі, де більшість населення планети загинула внаслідок війни, що тривала лише годину, люди змушені виживати у великих пересувних містах. Лондон, одне з найбільших міст-хижаків, полює на менші міста, поповнюючи свої ресурси… Екранізація фантастичного роману Філіпа Ріва робилась під керівництвом Пітера Джексона, і його рука відчувається – в першу чергу в масштабах дії та увазі до побудови світу картини. Однак Ріверс – це все ж таки не Джексон, і в даному випадку це дуже помітно. Режисер – колишній майстер спецефектів, тому якраз з ними у фільмі все більш-менш гаразд. Образ велетенського рухомого Лондона дійсно вражає (про фізику, механіку і логіку, щоправда, краще забути відразу), як і сцена його переслідування і поглинання значно меншого міста. На жаль, це єдине місто-хижак, яке публіці показують у цій стрічці, а дуже хотілося побачити хоча б кілька двобоїв між гідними супротивниками (швидше за все, їх залишили для потенційних продовжень, бо зараз в Голлівуді ніщо не робиться без врахування можливості сіквелів). Якщо ж не рахувати натхненого стім-панку, візуальне рішення нагадує чимало відомих фільмів (останнього “Шаленого Макса” у першу чергу, звичайно ж) та відеоігор: похмурі руїни, пустелі зі сміттям, ринки работорговців і значно кращі умови життя для володарів. Ще в більшій мірі це стосується сюжету: практично всі його мотиви (помста за когось із батьків, юнак, що випадково опиняється у великому незвичному світі, двоє молодих героїв із зовсім різними досвідом та світоглядом, змушені триматись разом, щоб вижити, тощо) добре відомі і ведуть до цілком передбачуваних ходів і поворотів. Подібна відсутність оригінальності не була б проблемою з яскравими персонажами, проте у цьому плані “Смертним машинам” практично немає чим похвалитись. І Том, і Естер більшу частину екранного часу пасивні, пливуть за течією сюжету і потрапляють у халепи, очікуючи порятунку. До того ж у них немає харизми, і “хімії” між ними не спостерігається теж – маловідомі актори можуть порадувати свіжими обличчями, але їм не вдалося вдихнути життя у своїх плоских героїв. У Вівінга, як і слід було очікувати, справи значно кращі, однак і його лиходій з претензією на епічні пропорції залишається одновимірним і, попри старання актора й приділений йому чималий екранний час, малоцікавим, позбавленим необхідного для центрального антагоніста екстриму. Дочку лиходія та її випадкового супутника можна не згадувати взагалі, настільки вони неважливі для сюжету і невиразні за виконанням. Фільм однозначно крадуть два другорядних персонажа – бунтівний пілот (знову ж таки далеко від оригінальності, але нехай) Анна Фанг у виконанні Джихає та кіборг-зомбі Шрайк, який виявився, як не дивно, єдиною хоч у якійсь мірі непростою особистістю у стрічці, ще й з дуже виразною екранною присутністю. Передбачуваність усіх подій картини часом викликає нудьгу, незважаючи на намагання авторів врятувати становище за допомогою масштабних спецефектних битв. Навряд чи “Смертні машини” породять новий, одночасно прибутковий і культовий, кіносеріал, на що явно розраховували Джексон з колегами, – для цього їм бракує справжньої родзинки. Дві години достатньо ефектного видовища з окремими непоганими моментами, але, на жаль, це й усе.
  19. Лускунчик і чотири королівства (The Nutcracker and the Four Realms / Щелкунчик и четыре королевства). Казка / пригоди. США, 2018. Режисери Лассе Халльстрьом і Джо Джонстон. У ролях: Маккензі Фой, Хейден Фоуора-Найт, Кіра Найтлі, Хелен Міррен, Морган Фрімен, Метью Макфейден, Місті Коупленд, гчард Е. Грант. З 6 грудня стрічку “Лускунчик і чотири королівства” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. У вікторіанському Лондоні Клара (Фой) сумує за покійною матір’ю навіть під час гздва. Отримавши дивовижний подарунок, дівчинка потрапляє у чарівну країну, де її мати була королевою. Між королівствами ось-ось почнеться війна, яку Клара повинна зупинити… Екранізація “Лускунчика” ідеально пасує для різдвяного відпочинку, чим “фабрика мрій” і вирішила скористатись. Щоправда, звичайна казка сучасним голлівудцям нецікава – або ж вони думають, що вона буде нецікава глядачам. Тому нехитрому сюжету наростили м’язи, переробивши його за стандартами фентезі з чарівними світами, повними чудернацьких істот, яскравими декораціями, екстравагантними костюмами і видовищними спецефектами. Не те щоб усе перелічене не пішло стрічці на користь: принаймні у ній є на що подивитись. Хоч глядачу показують, фактично, тільки два королівства з чотирьох обіцяних (інші два з’являються на екрані дуже епізодично), виглядають вони достатньо естетично. Варто також відзначити спецефектну роботу з мишами – з так званим Мишачим королем (досить оригінальне трактування персонажа) і особливо з мишею-лідером, найбільш симпатичним з другорядних персонажів фільму. Клоуни, які вискакують один з одного, – теж зразок майстерної роботи, причому досить зловісної як для відверто дитячої картини. Однак якщо до візуальної сторони стрічки суттєвих зауважень немає, вони неодмінно виникають до сюжету і більшості діючих осіб у ньому. Найкраще з усіх вийшла головна героїня: хоч номінально Клара і принцеса, вона аж ніяк не безпорадна дівчинка, що покладається на принца-захисника. Вона, звичайно, красиво сумує, але при цьому і в інженерній справі добре розбирається, і, якщо треба, може ногою в чоло поцілити. У Фой добре вийшло поєднати вразливість з силою характеру, і образ Клари та музика Чайковського – це, безперечно, два головні достоїнства стрічки. Шкода лише, що принцесі не пощастило ані з сюжетом, ані з оточенням. Лускунчика звели до рівня другорядного персонажа, причому не дуже сміливого і не дуже потрібного, політкоректно змінили йому колір шкіри, але не дали робити щось по-справжньому важливе. В результаті незрозуміло, по-перше, що він робить у назві фільму, а по-друге, чому його звуть Лускунчиком, – він звичайнісінький афро-американський гусар. Висококласні Міррен та Фрімен у цій картині навіть не розважаються (з цього могло б якраз вийти щось путнє), а відпочивають: екранного часу у них мінімум, ознак характеру у їх персонажів – ще менше, вони тут просто присутні. Розважається тільки Найтлі у ролі феї, що полюбляє солодке, однак її героїня теж викликає досить суперечливі відчуття – все залежить від того, як глядач ставиться до натхненного перегравання на базі дерев’яної драматургії. А головний недолік – це спроба запихати в сюжет фентезійну війну у стилі Толкієна. Це погано працювало в “Алісі” Бертона, погано в “Озі” Реймі, і так само погано виглядає тут. Або навіть ще гірше: бойові дії за участю олов’яних солдатиків просто жалюгідні, незважаючи на усі спецефекти. Врешті-решт позбавлена особливого сенсу метушня на екрані закінчується, і в кадрі знову зустрічаються Клара-Фой і музика Чайковського. І якщо інтриги та битви у чотирьох королівствах практично не мають шансів затриматися в глядацькій пам’яті, останні хвилини стрічки, швидше за все, запам’ятаються багатьом.
  20. Лускунчик і чотири королівства (The Nutcracker and the Four Realms / Щелкунчик и четыре королевства). Казка / пригоди. США, 2018. Режисери Лассе Халльстрьом і Джо Джонстон. У ролях: Маккензі Фой, Хейден Фоуора-Найт, Кіра Найтлі, Хелен Міррен, Морган Фрімен, Метью Макфейден, Місті Коупленд, Річард Е. Грант. З 6 грудня стрічку “Лускунчик і чотири королівства” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. У вікторіанському Лондоні Клара (Фой) сумує за покійною матір’ю навіть під час Різдва. Отримавши дивовижний подарунок, дівчинка потрапляє у чарівну країну, де її мати була королевою. Між королівствами ось-ось почнеться війна, яку Клара повинна зупинити… Екранізація “Лускунчика” ідеально пасує для різдвяного відпочинку, чим “фабрика мрій” і вирішила скористатись. Щоправда, звичайна казка сучасним голлівудцям нецікава – або ж вони думають, що вона буде нецікава глядачам. Тому нехитрому сюжету наростили м’язи, переробивши його за стандартами фентезі з чарівними світами, повними чудернацьких істот, яскравими декораціями, екстравагантними костюмами і видовищними спецефектами. Не те щоб усе перелічене не пішло стрічці на користь: принаймні у ній є на що подивитись. Хоч глядачу показують, фактично, тільки два королівства з чотирьох обіцяних (інші два з’являються на екрані дуже епізодично), виглядають вони достатньо естетично. Варто також відзначити спецефектну роботу з мишами – з так званим Мишачим королем (досить оригінальне трактування персонажа) і особливо з мишею-лідером, найбільш симпатичним з другорядних персонажів фільму. Клоуни, які вискакують один з одного, – теж зразок майстерної роботи, причому досить зловісної як для відверто дитячої картини. Однак якщо до візуальної сторони стрічки суттєвих зауважень немає, вони неодмінно виникають до сюжету і більшості діючих осіб у ньому. Найкраще з усіх вийшла головна героїня: хоч номінально Клара і принцеса, вона аж ніяк не безпорадна дівчинка, що покладається на принца-захисника. Вона, звичайно, красиво сумує, але при цьому і в інженерній справі добре розбирається, і, якщо треба, може ногою в чоло поцілити. У Фой добре вийшло поєднати вразливість з силою характеру, і образ Клари та музика Чайковського – це, безперечно, два головні достоїнства стрічки. Шкода лише, що принцесі не пощастило ані з сюжетом, ані з оточенням. Лускунчика звели до рівня другорядного персонажа, причому не дуже сміливого і не дуже потрібного, політкоректно змінили йому колір шкіри, але не дали робити щось по-справжньому важливе. В результаті незрозуміло, по-перше, що він робить у назві фільму, а по-друге, чому його звуть Лускунчиком, – він звичайнісінький афро-американський гусар. Висококласні Міррен та Фрімен у цій картині навіть не розважаються (з цього могло б якраз вийти щось путнє), а відпочивають: екранного часу у них мінімум, ознак характеру у їх персонажів – ще менше, вони тут просто присутні. Розважається тільки Найтлі у ролі феї, що полюбляє солодке, однак її героїня теж викликає досить суперечливі відчуття – все залежить від того, як глядач ставиться до натхненного перегравання на базі дерев’яної драматургії. А головний недолік – це спроба запихати в сюжет фентезійну війну у стилі Толкієна. Це погано працювало в “Алісі” Бертона, погано в “Озі” Реймі, і так само погано виглядає тут. Або навіть ще гірше: бойові дії за участю олов’яних солдатиків просто жалюгідні, незважаючи на усі спецефекти. Врешті-решт позбавлена особливого сенсу метушня на екрані закінчується, і в кадрі знову зустрічаються Клара-Фой і музика Чайковського. І якщо інтриги та битви у чотирьох королівствах практично не мають шансів затриматися в глядацькій пам’яті, останні хвилини стрічки, швидше за все, запам’ятаються багатьом.
  21. Admin

    Кадавер

    Кадавер (The Possession of Hannah Grace / Одержимость Ханны Грэйс). Фільм жахів. США, 2018. Режисер Дідерік Ван Роєн. У ролях: Шей Мітчел, Стана Катіч, Грей Деймон, Кірбі Джонсон, Луїс Гертем, Джейкоб Мінг-Трент, Макс Макнамара, Нік Тюн. З 6 грудня стрічку “Кадавер” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Колишня поліцейська Меган гд (Мітчел) починає працювати у морзі в нічну зміну. Під час її чергування привозять спотворене тіло дівчини, і невдовзі навколо Меган починають коїтися дивні речі. До того ж у морг намагається залізти чоловік, що хоче знищити тіло… Здавалося б, що хоча б відносно цікавого можна нині зробити з таким специфічним піджанром хорору, як вигнання диявола? Будь-який глядач, що бачив оригінального “Екзорциста”, знає правила гри і може майже безпомилкового уявити, які саме способи нагнітання жаху буде використано. Однак авторам “Кадавера” (у США картина вийшла зі зміненою назвою – “Одержимість Ханни Грейс”) все ж таки вдалося запропонувати дещо непогане. По-перше, кіно починається з того, чим зазвичай більшість стрічок про одержимих нечистим закінчується, – з, власне, сцени вигнання. І все проходить саме так, як це можна було собі уявити: одержима дівчина кричить, пручається і недобре дивиться озвірілими очима, священики читають молитви і бризкають святою водою, ліжко та інші предмети підскакують, рідні нещасної красномовно страждають, спостерігаючи за таким видовищем. На щастя, триває ця вистава відносно недовго, і, як неважко здогадатись, нічим хорошим не закінчується. Автори немовби з самого початку ставлять галочку у графі “Вигнання нечистого”, щоб перейти до інших, значно цікавіших речей. По-друге, дія відбувається у моргу – ідеальній декорації для хорорів, яка повноцінно використовується напрочуд нечасто. Порожні коридори, тиша, світло, що весь час намагається згаснути, – все це вже створює атмосферу неспокою, ще до того, як публіці починають демонструвати в усій красі понівечене тіло Ханни Грейс – а його покажуть неодноразово, з усіх можливих ракурсів і великими планами. Докладно покажуть і місцеву “кухню”, тобто що саме роблять з трупами після того, як вони потрапляють сюди. Дві третини фільму складаються з гнітючого відчуття, яке викликає самотнє перебування героїні у моргу, і спроб час від часу лякати, іноді за допомогою звичного ефекту несподіванки, іноді за участю тіла, яке поволі починає рухатися. Можливо, кіно було б кращим, якби з самого початку не було сцени вигнання і взагалі жодного натяку, що відбувається щось надприродне. Якби не було відомо, що носієм зла є саме Ханна. Тоді героїні довелося б разом з глядачем тільки здогадуватись, з ким саме з її “підопічних” коїться щось недобре, до того ж весь час сумніваючись, чи не божеволіє вона часом під дією стресу без улюблених пігулок. Образ Меган, до речі, написаний і втілений дуже непогано: нічого надзвичайно оригінального, проте весь час підкреслюється, що ця жінка не з слабкодухих і не схильна до істерик, хоча й в достатній мірі вразлива, щоб їй співчувати. Остання третина картини зводиться з точністю до того, що й більшість хорорів: вбити на екрані якомога більше людей за короткий час, майже не зупиняючись на питаннях, що конкретно потрібно нечистому у тілі Ханни Грейс і які у нього можливості. Втім, це не сильно псує враження від перегляду достатньо напруженої й атмосферної стрічки – до того ж короткої, а це зараз рідкісне достоїнство.
  22. Admin

    Кадавер

    Кадавер (The Possession of Hannah Grace / Одержимость Ханны Грэйс). Фільм жахів. США, 2018. Режисер Дідерік Ван Роєн. У ролях: Шей Мітчел, Стана Катіч, Грей Деймон, Кірбі Джонсон, Луїс Гертем, Джейкоб Мінг-Трент, Макс Макнамара, Нік Тюн. З 6 грудня стрічку “Кадавер” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Колишня поліцейська Меган Рід (Мітчел) починає працювати у морзі в нічну зміну. Під час її чергування привозять спотворене тіло дівчини, і невдовзі навколо Меган починають коїтися дивні речі. До того ж у морг намагається залізти чоловік, що хоче знищити тіло… Здавалося б, що хоча б відносно цікавого можна нині зробити з таким специфічним піджанром хорору, як вигнання диявола? Будь-який глядач, що бачив оригінального “Екзорциста”, знає правила гри і може майже безпомилкового уявити, які саме способи нагнітання жаху буде використано. Однак авторам “Кадавера” (у США картина вийшла зі зміненою назвою – “Одержимість Ханни Грейс”) все ж таки вдалося запропонувати дещо непогане. По-перше, кіно починається з того, чим зазвичай більшість стрічок про одержимих нечистим закінчується, – з, власне, сцени вигнання. І все проходить саме так, як це можна було собі уявити: одержима дівчина кричить, пручається і недобре дивиться озвірілими очима, священики читають молитви і бризкають святою водою, ліжко та інші предмети підскакують, рідні нещасної красномовно страждають, спостерігаючи за таким видовищем. На щастя, триває ця вистава відносно недовго, і, як неважко здогадатись, нічим хорошим не закінчується. Автори немовби з самого початку ставлять галочку у графі “Вигнання нечистого”, щоб перейти до інших, значно цікавіших речей. По-друге, дія відбувається у моргу – ідеальній декорації для хорорів, яка повноцінно використовується напрочуд нечасто. Порожні коридори, тиша, світло, що весь час намагається згаснути, – все це вже створює атмосферу неспокою, ще до того, як публіці починають демонструвати в усій красі понівечене тіло Ханни Грейс – а його покажуть неодноразово, з усіх можливих ракурсів і великими планами. Докладно покажуть і місцеву “кухню”, тобто що саме роблять з трупами після того, як вони потрапляють сюди. Дві третини фільму складаються з гнітючого відчуття, яке викликає самотнє перебування героїні у моргу, і спроб час від часу лякати, іноді за допомогою звичного ефекту несподіванки, іноді за участю тіла, яке поволі починає рухатися. Можливо, кіно було б кращим, якби з самого початку не було сцени вигнання і взагалі жодного натяку, що відбувається щось надприродне. Якби не було відомо, що носієм зла є саме Ханна. Тоді героїні довелося б разом з глядачем тільки здогадуватись, з ким саме з її “підопічних” коїться щось недобре, до того ж весь час сумніваючись, чи не божеволіє вона часом під дією стресу без улюблених пігулок. Образ Меган, до речі, написаний і втілений дуже непогано: нічого надзвичайно оригінального, проте весь час підкреслюється, що ця жінка не з слабкодухих і не схильна до істерик, хоча й в достатній мірі вразлива, щоб їй співчувати. Остання третина картини зводиться з точністю до того, що й більшість хорорів: вбити на екрані якомога більше людей за короткий час, майже не зупиняючись на питаннях, що конкретно потрібно нечистому у тілі Ханни Грейс і які у нього можливості. Втім, це не сильно псує враження від перегляду достатньо напруженої й атмосферної стрічки – до того ж короткої, а це зараз рідкісне достоїнство.
  23. Admin

    Робін Гуд

    Робін Гуд (Robin Hood / Робин Гуд: Начало). Історичний бойовик. США, 2018. Режисер Отто Батерст. У ролях: Тарон Еджертон, Джеймі Фокс, Ів Х’юсон, Бен Мендельсон, Джеймі Дорнан, Пол Андерсон, Тім Мінчін, Ф. Мюррей Абрахам. З 29 листопада стрічку “Робін Гуд” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Повернувшись з хрестового походу, Робін з Локслі (Еджертон) бачить, що його замок конфіскований шерифом Ноттінгемським, а кохана Меріан живе з іншим чоловіком. Разом з мавром Джоном (Фокс) герой вирішує боротися з несправедливістю… Часом виникає бажання скласти список сюжетів та персонажів, за які кінематографістам братися вже не варто. Найкращі фільми з цими сюжетами вже знято, найкращі (принаймні для цих персонажів) актори ці ролі вже зіграли, і усе, що можна робити наступникам, – знову й знову доводити, що саме ті фільми і актори були найкращими і досягти їх рівня не вдасться нікому. Єдиний вихід – почати змінювати сюжет і персонажа, спочатку частково, а потім і повністю, так, що у того, що виходить в результаті, вже й немає сенсу бути саме цими сюжетом і персонажем. Найкращі кіношні Робін Гуди – це Еррол Флінн та Борис Хмельницький, і навіть Коннері, Костнер та Кроу не змусили публіку усього світу забути про Флінна (не останньою причиною було те, що їх картини значно слабші). У Еджертона шансів на цьому полі бою абсолютно ніяких немає, тим паче що його персонаж більшу частину фільму є слухняним учнем, що просто робить наказане мавром, коли ж настає час йому стати лідером, він виглядає абсолютно непереконливо (нарід іде за ним тільки тому, що так написано в сценарії). Мендельсон (відтепер черговий спеціаліст “фабрики мрій” з ролей поганих хлопців) у ролі шерифа більш органічний, але він однозначно програє у порівнянні з гкманом з “Принца злодіїв”. Порівнювати Ів Х’юсон з Олівією Де Хевілленд та Одрі Хепберн взагалі недоречно. Найгірше ж навіть не те, що усі перелічені актори програють у порівнянні з попередниками, а відсутність спроб з їх боку хоч якось виділитись, запам’ятатись. Це стосується і акторів, яким дістались ролі персонажів “нових” (тобто змінених до невпізнанності старих), Фокса та Дорнана, і якщо від другого цього слід було очікувати, то перший міг би і трохи напружитись. Щодо фільму в цілому – ще одна спроба осучаснити класику, прямолінійна і малоцікава. Битва в пустелі нагадує сучасні з військових стрічок, тільки стріли замість куль (хоча працюють майже так само). Декорації у більшості випадків примушують згадати рівні відеоігор. Костюми провідних персонажів виконані у відчутно сучасному стилі. Інтрига про змову між шерифом і кардиналом з метою продовжувати війну абсурдна для часів, де відбуваються події. А найгірше – оргія, що святкує приїзд кардинала, нагадує аналогічні Капітолію з “Голодних ігор”. Загалом, те саме, що робив би Базз Лурманн, якби захотів знімати “Робін Гуда”, тільки без справжнього авторського стилю й фантазії. Дії багато, проте, як і акторські роботи, жодна з екшн-сцен по-справжньому не запам’ятовується. Фінал з усіх сил намагається прокласти шлях до сіквела, хоча він – це вже зараз зрозуміло – навряд чи трапиться. Що ж можна сказати про це кіно хорошого? Принаймні воно веселіше, ніж похмуро-нудний “Робін Гуд” Скотта з Кроу (в якому було не менше нісенітниць, попри серйозне обличчя), тому легше переглядається. Та й дехто знайде у картині відголоски певних наших реалій сьогодення – несправедливі податки, військовий стан, яким можна виправдати будь-що… Тому цілком можливо, що декому з глядачів цей безкомпромісно-бунтівний “Робін Гуд”, незважаючи на усі недоліки, навіть припаде до смаку.
  24. Admin

    Робін Гуд

    Робін Гуд (Robin Hood / Робин Гуд: Начало). Історичний бойовик. США, 2018. Режисер Отто Батерст. У ролях: Тарон Еджертон, Джеймі Фокс, Ів Х’юсон, Бен Мендельсон, Джеймі Дорнан, Пол Андерсон, Тім Мінчін, Ф. Мюррей Абрахам. З 29 листопада стрічку “Робін Гуд” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Повернувшись з хрестового походу, Робін з Локслі (Еджертон) бачить, що його замок конфіскований шерифом Ноттінгемським, а кохана Меріан живе з іншим чоловіком. Разом з мавром Джоном (Фокс) герой вирішує боротися з несправедливістю… Часом виникає бажання скласти список сюжетів та персонажів, за які кінематографістам братися вже не варто. Найкращі фільми з цими сюжетами вже знято, найкращі (принаймні для цих персонажів) актори ці ролі вже зіграли, і усе, що можна робити наступникам, – знову й знову доводити, що саме ті фільми і актори були найкращими і досягти їх рівня не вдасться нікому. Єдиний вихід – почати змінювати сюжет і персонажа, спочатку частково, а потім і повністю, так, що у того, що виходить в результаті, вже й немає сенсу бути саме цими сюжетом і персонажем. Найкращі кіношні Робін Гуди – це Еррол Флінн та Борис Хмельницький, і навіть Коннері, Костнер та Кроу не змусили публіку усього світу забути про Флінна (не останньою причиною було те, що їх картини значно слабші). У Еджертона шансів на цьому полі бою абсолютно ніяких немає, тим паче що його персонаж більшу частину фільму є слухняним учнем, що просто робить наказане мавром, коли ж настає час йому стати лідером, він виглядає абсолютно непереконливо (нарід іде за ним тільки тому, що так написано в сценарії). Мендельсон (відтепер черговий спеціаліст “фабрики мрій” з ролей поганих хлопців) у ролі шерифа більш органічний, але він однозначно програє у порівнянні з Рікманом з “Принца злодіїв”. Порівнювати Ів Х’юсон з Олівією Де Хевілленд та Одрі Хепберн взагалі недоречно. Найгірше ж навіть не те, що усі перелічені актори програють у порівнянні з попередниками, а відсутність спроб з їх боку хоч якось виділитись, запам’ятатись. Це стосується і акторів, яким дістались ролі персонажів “нових” (тобто змінених до невпізнанності старих), Фокса та Дорнана, і якщо від другого цього слід було очікувати, то перший міг би і трохи напружитись. Щодо фільму в цілому – ще одна спроба осучаснити класику, прямолінійна і малоцікава. Битва в пустелі нагадує сучасні з військових стрічок, тільки стріли замість куль (хоча працюють майже так само). Декорації у більшості випадків примушують згадати рівні відеоігор. Костюми провідних персонажів виконані у відчутно сучасному стилі. Інтрига про змову між шерифом і кардиналом з метою продовжувати війну абсурдна для часів, де відбуваються події. А найгірше – оргія, що святкує приїзд кардинала, нагадує аналогічні Капітолію з “Голодних ігор”. Загалом, те саме, що робив би Базз Лурманн, якби захотів знімати “Робін Гуда”, тільки без справжнього авторського стилю й фантазії. Дії багато, проте, як і акторські роботи, жодна з екшн-сцен по-справжньому не запам’ятовується. Фінал з усіх сил намагається прокласти шлях до сіквела, хоча він – це вже зараз зрозуміло – навряд чи трапиться. Що ж можна сказати про це кіно хорошого? Принаймні воно веселіше, ніж похмуро-нудний “Робін Гуд” Скотта з Кроу (в якому було не менше нісенітниць, попри серйозне обличчя), тому легше переглядається. Та й дехто знайде у картині відголоски певних наших реалій сьогодення – несправедливі податки, військовий стан, яким можна виправдати будь-що… Тому цілком можливо, що декому з глядачів цей безкомпромісно-бунтівний “Робін Гуд”, незважаючи на усі недоліки, навіть припаде до смаку. View the full article
  25. Admin

    Казка на ніч

    Казка на ніч (He’s Out There / Кукловод). Фільм жахів. США, 2018. Режисер Квінн Лешер. У ролях: Івонн Страховскі, Анна Пніовскі, Ебігейл Пніовскі, Раєн Макдональд, Джастін Бруенінг, Джуліан Бейлі. З 29 листопада стрічку “Казка на ніч” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Матір (Страховскі) з двома маленькими дочками приїздить до заміського будиночка, що знаходиться посеред лісу. Колись у ньому жила сім’я, яка поїхала після того, як зник їх син Джон. Настає ніч, і героїні з жахом розуміють, що з лісу за ними хтось спостерігає… Що взагалі думають собі ці персонажі хорорів? Навіть не діти, хоч і вони тут є, а у першу чергу дорослі. Їхати в хатину посеред лісу, де навколо в радіусі кількох кілометрів жодної душі, окрім одного лісника? Ще й їхати жінці з двома дочками і втрьох в глушині ночувати, оскільки чоловік затримався через справи і наздожене їх тільки через півдня? Так, вдень ліс і озеро виглядають красиво, але достатньо уявити, що може блукати між деревами у темряві, і ідея виглядатиме аж ніяк не привабливо. Але вони все ж таки їдуть, і, ясна річ, на місці їх очікує ще та погань. Маємо звичайний типовий хорор, який революції в жанрі не зробив і великих грошей у прокаті не заробив. Це зовсім не означає, що у ньому немає родзинки, та й взагалі за якістю він вище середнього рівня. Перша половина картини взагалі дарує мало не задоволення від того, як поступово будується напружена атмосфера: музика Натана Вайтхеда, яка не обіцяє нічого хорошого, моторошна дитяча книжка з відверто зловісними малюнками, та й численні “П’ятниці, 13” давно привчили людей до того, що озеро у поєднанні з лісом означає біду – щось погане сидить або в озері, або в лісі. Спочатку небезпека з’являється у настільки безневинно казковому вигляді, що маленькі дівчата клюють на неї, як риба на гачок: червона нитка, що веде крізь лабіринт лісу, стіл з чаєм і ласощами, немовби вони потрапили в “Алісу в країні чудес”… Мати теж поводиться безтурботно, залишаючи відкритою машину, покурює, попиває вино. Однак настає ніч – і стає зрозуміло, що вони тут не самі. Власне, справжній жах з фільму випаровується, щойно в кадрі з’являється чолов’яга у чомусь, що нагадує маску (непогану, слід визнати), і з великою сокирою в руці. Бояться люди переважно невідомого, а тут відверто знайомий типаж – ще один з численних нащадків Майкла Маєрса та Джейсона Вурхіза. Навіть легко визначити його особу, варто одному з персонажів згадати дивакуватого хлопчика, який загадково зник багато років тому. Хоча стиль у нього є, з цим не посперечаєшся: вже згадані казкові атрибути, страшненькі ляльки, власний варіант подій у книжці з малюнками – тобто людина творча, і малювати вміє, і з деревом працювати полюбляє. Ще й інстинктивно непоганий психолог, оскільки поступово доводить жертв до повної паніки і нападає тоді, коли вони почуваються остаточно безпорадними. Тільки от з мотивацією, нехай навіть маніакальною, йому не пощастило – він і намагається її озвучити у банальному монолозі, але не виходить нічого путнього. Взагалі в історії Джона самі білі плями. Втім, для першого виходу це й добре. Докладніше про життя людини з сокирою можна розповісти у сіквелі, на який фінал у традиціях жанру красномовно натякає. Наостанок – про акторство. Сестри Пніовскі грають паралізуючий переляк дуже переконливо, по-життєвому, зайвий раз підкреслюючи безнадійність ситуації, в якій опинились героїні. А Страховскі впевнено тримає на плечах картину, показуючи, як звичайна жінка, яка ось-ось сама готова здатися і скласти руки, змушена шукати внутрішні сили, коли небезпека загрожує її дітям. Нібито й нічого особливого, а за мірками жанру – дуже непогано.
  26. Admin

    Казка на ніч

    Казка на ніч (He’s Out There / Кукловод). Фільм жахів. США, 2018. Режисер Квінн Лешер. У ролях: Івонн Страховскі, Анна Пніовскі, Ебігейл Пніовскі, Раєн Макдональд, Джастін Бруенінг, Джуліан Бейлі. З 29 листопада стрічку “Казка на ніч” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”. Матір (Страховскі) з двома маленькими дочками приїздить до заміського будиночка, що знаходиться посеред лісу. Колись у ньому жила сім’я, яка поїхала після того, як зник їх син Джон. Настає ніч, і героїні з жахом розуміють, що з лісу за ними хтось спостерігає… Що взагалі думають собі ці персонажі хорорів? Навіть не діти, хоч і вони тут є, а у першу чергу дорослі. Їхати в хатину посеред лісу, де навколо в радіусі кількох кілометрів жодної душі, окрім одного лісника? Ще й їхати жінці з двома дочками і втрьох в глушині ночувати, оскільки чоловік затримався через справи і наздожене їх тільки через півдня? Так, вдень ліс і озеро виглядають красиво, але достатньо уявити, що може блукати між деревами у темряві, і ідея виглядатиме аж ніяк не привабливо. Але вони все ж таки їдуть, і, ясна річ, на місці їх очікує ще та погань. Маємо звичайний типовий хорор, який революції в жанрі не зробив і великих грошей у прокаті не заробив. Це зовсім не означає, що у ньому немає родзинки, та й взагалі за якістю він вище середнього рівня. Перша половина картини взагалі дарує мало не задоволення від того, як поступово будується напружена атмосфера: музика Натана Вайтхеда, яка не обіцяє нічого хорошого, моторошна дитяча книжка з відверто зловісними малюнками, та й численні “П’ятниці, 13” давно привчили людей до того, що озеро у поєднанні з лісом означає біду – щось погане сидить або в озері, або в лісі. Спочатку небезпека з’являється у настільки безневинно казковому вигляді, що маленькі дівчата клюють на неї, як риба на гачок: червона нитка, що веде крізь лабіринт лісу, стіл з чаєм і ласощами, немовби вони потрапили в “Алісу в країні чудес”… Мати теж поводиться безтурботно, залишаючи відкритою машину, покурює, попиває вино. Однак настає ніч – і стає зрозуміло, що вони тут не самі. Власне, справжній жах з фільму випаровується, щойно в кадрі з’являється чолов’яга у чомусь, що нагадує маску (непогану, слід визнати), і з великою сокирою в руці. Бояться люди переважно невідомого, а тут відверто знайомий типаж – ще один з численних нащадків Майкла Маєрса та Джейсона Вурхіза. Навіть легко визначити його особу, варто одному з персонажів згадати дивакуватого хлопчика, який загадково зник багато років тому. Хоча стиль у нього є, з цим не посперечаєшся: вже згадані казкові атрибути, страшненькі ляльки, власний варіант подій у книжці з малюнками – тобто людина творча, і малювати вміє, і з деревом працювати полюбляє. Ще й інстинктивно непоганий психолог, оскільки поступово доводить жертв до повної паніки і нападає тоді, коли вони почуваються остаточно безпорадними. Тільки от з мотивацією, нехай навіть маніакальною, йому не пощастило – він і намагається її озвучити у банальному монолозі, але не виходить нічого путнього. Взагалі в історії Джона самі білі плями. Втім, для першого виходу це й добре. Докладніше про життя людини з сокирою можна розповісти у сіквелі, на який фінал у традиціях жанру красномовно натякає. Наостанок – про акторство. Сестри Пніовскі грають паралізуючий переляк дуже переконливо, по-життєвому, зайвий раз підкреслюючи безнадійність ситуації, в якій опинились героїні. А Страховскі впевнено тримає на плечах картину, показуючи, як звичайна жінка, яка ось-ось сама готова здатися і скласти руки, змушена шукати внутрішні сили, коли небезпека загрожує її дітям. Нібито й нічого особливого, а за мірками жанру – дуже непогано. View the full article
  1. Load more activity
×