Jump to content
Студентський Форум
Sign in to follow this  
crazYFresh

Ессе

Recommended Posts

«Спонтанно але правдиво»

 

Посмішки, сміття, негатив...люди, н а б р и д л о. Хочеться кричати, хочеться втікати, Але куди, де вихід, де той вхід? як я сюди потрапив, навіщо я вам тут, відпустіть...кричите, кричіть, все одно не чую, як й інші будують життя, домівки, виховання до біса бісових дітей, галас, смерть.

негатив, негатив, куди не втікатиму – повсюди негатив. Дивно, я раніше ,а що раніше? Спонтанні думки, обривки життя та спогади про майбутнє яке так і ніколи не настало. що зі мною? б’ється серце чи вже ні? Тече річка, чи що то? Я божеволію? Яка річка в квартирі? знову спогади про сонячні дні, а за вікном дощ, дощ в грудні - дивно, напевне не тільки я божевільний.

дикий сум за чимось, спонтанні слова, сухість букв та вологість за вікном, музика та крики нового року, а я тут, з вами, не менш божевільними як і я самий. Дивно, але я хочу жити, а щось каже інше, знову б’ється, чи ні, ні, ще є серцебиття знову....знову ця вода, де я, що зі мною...довкола одна спонтанність.

 

прокинувся згодом біля ліса, із чудовим запахом польових квітів, колиханням дерев та шумом річки. Приємно на душі та тепло, але все це буде завтра, а сьогодні як сьогодні, як і було раніше, і хто знає, де то завтра, де сьогодні, і де вчорашнє наше?

 

Дивно, але інколи сам не знаю що зі мною відбувається, йду вулицею, ніби пливу повітрям, і не вірю, що все це зі мною коїться, що я і є такий же учасник того навколишнього хаосу як і Ви всі. Інколи не вірю сам собі що стою на землі, інколи здається що все це сон, а сни це реальність...безглуздя та незакінчені думки, спонтанність та ніби випадковість, брехня чи оманлива правда, час чи вода…одним словом - все це ЖИТТЯ.

 

 

 

 

 

 

 

 

¬¬¬¬¬¬¬___________ _____________ ___________ ___________ ____________ _____________ _________

 

Після написаного через невизначений час

 

Якось писалося, навіть не пригадаю день чи то ніч була. Час пройшов, і я зрозумів – що час та вік – це зовсім не сумісні поняття, слід тільки заглянути у вічі людини, і ми зрозуміємо відразу, що час із віком не сумісний. Кожен живе своїм часом із минулого в майбутнє, із своїми думками, які володіють нами як в минулому, так і в майбутньому…

 

 

 

07.07.’006 рік

була 15 година за якою минала 54 хвилина…

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Без імен про зраду»

Вона хотіла зрадити заради ж нього, аби відчути, як то воно, коли він зраджував їй.

 

Вона проста дівчина, яка вірила в чудеса та знала, що мрії збуваються. Вірила в кохання, навіть і якщо не знала що це за почуття. Мала його, ніби одного та вірного, мужнього та рідного…рідного, коханого, тільки її, і більше нікого.

Вона дев’ятнадцяти річна дівчина, де останні два роки віддавалася тільки йому, а він…

А він той самий молодий, трохи безтурботній, трохи веселий, ніби щасливий, із дитячими забаганками та зовсім дитячими, але такими гарними мріями юнак. Юнак, який на своє двадцятиріччя й досі не знає, хто вона для нього, і чи взагалі потрібна вона йому?

Він птах серед неба безкрайого, вона ж, птах, тільки з думками про нього.

Молоді, енергійні, повні сил дві людини серед інших людей.

 

Вона як вибаглива дівчина, із завжди обдуманими словами йде до кінця, а одна із думок була саме зрада, зрада заради ж нього. Зрадити, аби відчути, чи дійсно так приємно когось не рідного, не близького, зрештою зовсім чужій людині давати себе цілувати або цілувати самій же, давати себе пестити, дозволяти доторкатися до різних частин тіла, та намагатися відчути ту людину, її думки.

Вона готовилася до цієї зради більше трьох місяців, і часу все одно не вистачило. Вона обирала людей за різними критеріями: характер, очі, зовнішність, навіть намагалася зрозуміти думки тих юнаків, коли дивилася ретельно їм прямісінько у вічі. Вони всі були ніби під її «експериментом», хоча й про це не здогадувалися, та й не могли здогадуватися, бо здавалася ця «юна леді» зовсім проста, без всіляких витребеньок, і ніби любить свого єдиного.

Проходив час, і вона все ж таки обрала його, із ким готова зрадити йому – єдиному, рідному і такому чудовому…

 

Він. Він ще зовсім юний, майже завжди усміхнений, із глибокими очима людина, яка вірила, що життя - це немовби стереотип, а всі так вірять в це життя. Його самовпевненість, із зовсім не дитячими думками не знала меж. Він обирав дорогу, і йшов нею, до тих пір, поки вона не закінчиться, аж доти, доки не зустрів її, і одного дня «просто» не подивився на неї, «просто» не посміхнувся їй, «просто» не поспілкувався…А чому «просто»? Він ж знав прекрасно, що «просто» нічого не буває, навіть якщо і сказати щось «просто так».

Було між ними спілкування, була й симпатія, були й думки про поцілунки, ніжність, та й взагалі, в нього аж народилася мрія, «просто» провести із нею цілий день й цілу ніч. Його думки й мрії спиняв її же хлопець, її ж бажання стримувала невпевненість своїх же думок. Але все ж таки настали той день й ніч, вони переступили одне через одного.

 

День. Дня нього той день був, однією частиною здійснення своєї ж мрії – день із нею. Він посміхався коли дивився у її вічі, і навіть якщо вона нічого не говорила, просто мовчала, все одно посміхався. Він був просто щасливим. Адже, кожен із нас знає, що таке здійснення мрій. Для неї день був теж приємний, але не настільки, як для нього. Вона теж посміхалася у відповідь його посмішок, хоча й не до кінця ті посмішки були відкриті та такі від душі, а зрештою, яка різниця відверто вона посміхалася чи ні? Він все одно не знав про це, бо знав її ще дуже мало часу.

Для обох них, цей день просто був спокійним. Вона не боялася, що може зустріти його друзів або його ж самого. Він не боявся, бо знав, що знаходяться в іншому місці, де ні його, ні її ніхто не знає.

День…Для нього день пролетів дуже швидко, для неї ж день був як день, не могла вже дочекатися ночі, аби довести справу до кінця.

 

Ніч. Кімната. Ліжко, на якому вони лежали «просто». Він щось розповідав їй, посміхався до неї, а вона майже не чула його, бо думала тільки про зраду. Зрештою він примовк, і тоді вона сказала в думках сама собі, - «зараз або ніколи…» Спитала його, - «А чи не хочеш мене поцілувати?». Він оторопів, але як завжди самовпевненість його відіграла свою роль, і відповів, хоча голос був трохи змінений, тихо сказав, - «Хочу тебе поцілувати, але ти не уявляєш як це все важко. ..» Знову мовчання, тиша кілька секунд, потім вона йому відповіла, - «то ж поцілуй мене…» не промовивши ні слова, він почав цілувати її, вона ж у відповідь його поцілункам відштовхнула його. Серце юнака сильно забилося, та так швидко, що вона аж відчула ритм його. Вона не знала що із нею коїться, взяла склянку води та ковток за ковтком вона ставала ще більш готова до зради. Поставивши стакан, вона промовила самовпевнено, - «ну що ж, я чекаю…поцілуй мене ще…»,- і він знову поцілував… Цей поцілунок був взаємним. Ніч була чудесна для нього, а вона в свою чергу відчула що таке зрадити, як то цілувати не рідну, не близьку і зрештою зовсім чужу людину…

 

Під ранок їй було ніяково. Він ще спав. Коли прокинувся, то побачив її вже зовсім вдягнену, по той бік кімнати, на стільці. Вона сказала що вже йде, й додала, що зрада їй зовсім не сподобалася, не розуміла як він може зраджувати комусь, цілувати, ніжити інших, чи насправді йому так приємно це? Поцілувавши його в щічку й промовивши слово «прощавай», зачинила за собою двері…

Він залишившись на одинці з її запахом парфумів. Він довго думав, і зрештою почав почувати себе кепсько, було важко на душі…йому нічого не хотілося. Пізніше поїхав теж до дому, і намагався забувати про день та про ніч, про мрію яка збулася. Для нього зрада стала чимось бридким та нечистим. Він не хотів навіть думати та говорити таке слово як зрада…

 

 

------------------------

 

Він, коханий її, який не знав, чи потрібна вона йому, чи ні…із своїми такими дитячими забаганками та із ще більш дитячими мріями, але такими гарними мріями, знав напевне, і був впевнений, що ніколи не зраджував і не зрадить їй, бо як би не було, вона для нього була рідної й близькою людиною…

 

Він так і ніколи не дізнався про її зраду, а вона завжди буде думати, що він зраджував їй колись.

 

 

Всі Ми схильні до зради, але не всі йдемо на цю зраду…

___________________________

 

Чому без імен? А скажіть, чи важливі імена насправді, коли мова йде про зраду?

 

 

 

23.07.’006

 

 

 

01:13…

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Кілька слів із щоденника, якого не існує… »

 

 

Знайшов фотографію своєї подруги. Фотографував ще в парку, такий день ще був, трохи дикий але приємний. Дикий, бо вже весна йшла повним ходом, а сніг ще не топився, точніше той, що розтопився, то замість нього, за ніч падав інший, така була весна. Але все одно та прогулянка була приємною, пам’ятаю ми сміялися як дурненькі, були дуже рідко серйозні. Із цією подругою мені було дуже легко, хоча насправді знав її ще дуже мало часу, десь дві неділі. В нас була симпатія одне до одного, симпатія, якщо ж не із першого погляду, то із перших посмішок – це точно. Посмішки – єдине що в нас виходило так просто. Просто сміятися і все…

Не можу забути знайомство наше, відразу ж виникає посмішка в мене на обличчі, бо дійсно якесь трохи надзвичайне. Їхав я до дому, чекав на маршрутку, пригадую ще знайому зустрів, ще розбалакалися так трохи. Чесно кажучи, ту знайому я теж знав від сили 2 години, тому що познайомився на дискотеці, просто спілкувалися. Ось і маршрутка, всі ми зайшли всередину, та рушили із місця, ну і як завжди почали передавати за проїзд гроші. Я пам’ятаю, що ще балакав із тією подругою в середині маршрутки, із якою познайомився на дискотеці, але тепер не пригадаю про що саме. Просто увагу мою відвернула інша особа, дівчина, яка, на мій погляд здавалася дуже розгубленою, бо в її рученятах були гроші за проїзд, і люди ще передавали їй, і вона не могла їх скласти та передати, було чесно кажучи трохи смішно. Я теж попросив їй передати за проїзд за мене, і ще пам’ятаю, дурненький сказав їй, що вона дуже розгублена якась, вона мені посміхнулася, глянула на мене, і впевнено відповіла, що не розгублена вона, і що все ок…коротше кажучи, я не стримався і спитав як її звуть? А вона знову ж впевнено відповіла, що я ніколи не вгадаю як її звуть! Але я не знаю чому, але я теж самовпевнено, занадто самовпевнено відповів, але перед цим щось шептав, якісь імена дівчат, ніби якийсь провидиць намагався відчути її ім’я, смішно аж самому, але потім я промовив, С’юзі , С’юзанна тебе звуть, так? Вона трохи була здивована, хоча, яке там трохи? Я ж вгадав її ім’я із першого разу, самі ж можете уявити як то воно є, коли людину вперше бачите, а вона Вам ім’я каже, ваше ім’я, каже як Вас звуть. Я б особисто був дуже здивований, але принаймні мені здалося, що С’юзанна не була дуже здивована, хоча хтозна. Ось так і я познайомився. Ще про щось балакали, але вже я не пригадаю про що саме. Потім була зупинка за зупинкою, і зрештою була й моя зупинка, і я вийшов, а нова знайома поїхала надалі. Я не взяв її мобільного, не знав як зв’язатися із нею, хоча, чесно кажучи, не дуже переймався, бо знайомств вистачало мені, але чомусь, десь там, в підсвідомості шукав її поглядом, шукав по очах й посмішок дівчат, хотів ще побачити її.

 

Пройшов час, і я вже почав втрачати трохи надію на зустріч із цією людиночкою. Людиночка, прикольна ти людиночка – такі слова вона мені казала про мене, але про них пізніше, поки скажу, що було мені дуже приємно це чути.

 

Одного дня, вже після пар, я вже виходив із свого університету і йшов до дому, але на зустріч мені йшла С’юзанна, я дуже здивувався, і від радості почав дуже швидко говорити, та так швидко, що вона із мого барабаніння язиком майже нічого не зрозуміла, окрім єдиних моїх слів, що я її шукав поглядом на перехрестях міста та хотів ще побачити її, вона сказала що теж цього хотіла. Потім я трохи схаменувся, і першим же ділом, щоб мати зв'язок із цією людиною, запитав чи можна щоб вона мені дала свій мобільний номер, вона була трохи здивована, настільки я зрозумів, вона не часто дає номер свій, особливо тим людям, яких ще зовсім мало знає, хвилин десять ми стояла в коридорі універа і спілкувалися, і потім я запропонував піти на гарячий шоколад зі мною, ну, щоб зручніше було нам спілкуватися, вона знову ж таки погодилася. Потім був гарячий шоколад, ми довго балакали із нею, багато посміхалися, а якщо чесно кажучи, то переважно посміхалися. Вона розповідала про себе, чим займається, і що бувають в неї пари в тому корпусі універа де і я навчаюся, тільки різні факультети, я ще здивувався, бо раніше ніколи її не зустрічав там. Потім ще згадували наше знайомство, вона ще розповіла, що із подругою поділилася про наше знайомство, подруга ще не вірила. Але ми ж знаємо, що таке дійсно було.

Пішли ми якось в парк, погуляти, і я хотів її по фотографувати, хоча тоді, коли ми пили гарячий шоколад, теж її фотографував. Але в парку хотів фотографувати знову, не знаю чому. Вона ще не хотіла цього, а я, грубо кажучи ніби примушував її. Хоча як то кажуть, якщо дівчина дійсно чогось не хоче, то вона не буде того робити, але С’юзанна дозволила себе фотографувати. Було зроблено лишень кілька кадриків, і лишень один мені сподобався. Через два дні я зробив їй цю фотокартку, і подарував їй. Ще пригадую, коли подарував цю фотографію, то того дня ми із нею трохи посварилися, напевне був єдиний день, де ми мало так посміхалися. Вона казала що фото покладе у рамочку і поставить собі в кімнату, але я так і не знаю, чи дійсно та фото стоїть зараз в її кімнаті, в рамці, і чи вона пам’ятає ще про мене, чи фото їй нагадує про мене, нагадує про той весняний день, із елементами зими…

 

 

Пізніше, вже через три тижня, як ми вже були знайомі, в нас народилася сильна симпатія одне до одного, але ми боялися чомусь нових відносин. Я нещодавно розійшовся із людиною, і в неї аналогічна ситуація була. Пам’ятаю що сказав їй такі слова, що не хочу робити їй боляче, через тиждень я отримав смс від неї, де було написано, «..ти же не хотів робити мені боляче…». До чого ця смс була я знаю Просто я почав зустрічатися із іншою людиною, і після того, я більше із С’юзанною не спілкувався, не те, що мені було соромно, я просто не хотів дійсно їй робити боляче й надалі. Так і втратився зв'язок.

 

Сьогодні я випадково, дійсно кажу, випадково наштовхнувся на ту ж фотокартку, яка ніби повинна стояти в її кімнаті, і згадав С’юзанну . Хотів написати смс, і сказати «вибач». Вже точніше написав смс, а відправляти то не було куди, номера мобільного її в мене не було, почав шукати, але його не було. Телефон мій був зламаний два місяці назад, і не тільки її мобільного, а й всіх номерів не було, все було стерто…

 

-----------------------------------

Я все ж таки сподіваюся на зустріч із нею, сподіваюся знову побачити її посмішку, сподіваюся знову просто посидіти і попити гарячого шоколаду й дивитися її у вічі та знову сміятися, переважно сміятися, ніж щось говорити…

 

 

01.08.’006

 

 

 

14.45

Share this post


Link to post
Share on other sites

Раджу "завести" собі щоденника, у нас на форумі є таке щастя ;))

Share this post


Link to post
Share on other sites

не хочу я щоденник, ніколи його не вів, і не буду...я пишу ессе, а це далеко не щоденник:)

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Вірус випущений з небес»

 

А хтозна як то було все тоді? Чи то був ранок, чи вечір, чи глибока, темна, із елементами романтиками ніч. Але діло вже було зроблено, річ випущена та вірус занесений до людей, який згодом заразив цілу планету. Ні, ви не праві, це ніяка не фантастика, не збираюся я Вам тут сидіти, щось вигадувати та втирати про не існуюче, можливо буковки будуть здаватися фантастичними, бо вони пишуться фантастично, але запевняю Вас у цьому, дана розповідь то аж а ні трохи не фантастика. Скажете що любите фантастику, не буду суперечити Вашим смакам, тому сприймайте дану розповідь як завгодно, суть в іншому.

 

Отже то був не зрозумілий період часу та не зрозумілі відтінки щастя. Тепле сонце, за вікном лився осінній дощ, а на горизонті падав сніг. Все було як завжди, але чомусь завжди не вистачало чогось рідного та теплого, чогось приємного та ніжного. Сонце, дощ , сніг – немов би різні пори року та завжди існуючий між ними друг - час. Час, так багато йому присвячуємо, а замислювалися ми колись, чи присвячує він нам щось? Напевне відповідь відразу буде «ні». Хоча ні, постривайте, - почується із далеку, із людської тиші та із без емоційного стану впевнений голос, час – це все що мають люди безкоштовно в цьому світі, адже із-за часу ми можемо бачити чудові моменти із нашого такого короткочасного життя, як із минулого, так і із майбутнього. В часових хвилях можемо просто сидіти на місці та відчувати інших людей, відчувати смак свободи, смак турботи, ніжності, смак розчарувань та жалю, з рештою таке велике почуття як ЛЮБОВ…Любов як саме життя. Любов через все життя та поза межами самого ж життя, самого ж часу, часу свого.

А знаєте, все так швидкоплинне, що інколи й не віриться що вже пройшло скільки часу, інколи кажемо що не вистачає часу на те й на інше, але самому ж часу завжди буде вистачати йти вперед… вперед… вперед…

Отже коли то сталося так і не відомо, але вірус кажуть впав із самих небес. Першою жертвою його була юна та тендітна дівчинка, яка завжди, із самого дитинства була сором’язливою та обережною до навколишнього світу, завжди була така мила. Це сталося коли вона поверталася до свого дому, коли відчула чийсь погляд на собі, але вона дуже соромилася подивитися, але все ж таки оглянулася, дуже й дуже сором’язливо, побачила погляд юнака, який ніжно посміхнуся у відповідь її погляду, в її серці немовби щось перевернулася, і теж посміхнулася у відповідь, і пішла собі далі, намагаючись йти самовпевненою ходою, хоча й не дуже в неї те виходило, тому що відчувала й на далі, як чиїсь очі проводжають її…

Наступна жертва так званого вірусу був юнак, який був завжди самовпевненим у собі, та розгубленим при спілкуванні із дівчатами. До речі, то його й погляд проводжав ту дівчинку. Проводжав аж до самого рога вулиці, доки не зникло тіло в зіницях його. Сам юнак хотів чогось ніжного та рідного, таємного і водночас відкритого, дикого та неймовірного, чогось не земного…

Так і пройшов той час, від погляду того юнака та сором’язливості тендітної дівчинки. Але одним чудесним осіннім дощем, із ледь помітними краплинками, йдучи вулицею, якось зіткнулися поглядом дві людини, чоловік та жінка, які кудись дуже поспішали, зачепивши випадково одне одного рукою. Спочатку не зрозуміли що таке, хоча був й приємний дотик, вони не звертаючи ні на мить на це увагу, ринули й надалі, віддаляючись від дотику та від свого погляду все далі й далі…

Також можна й продовжувати безкінечно, скажете яка суть того ж самого вірусу, який його сенс, якщо він на перший погляд і нічого не робить людям…а ви майте терпіння, і все самі прекрасно відчуєте, бо вірус такий є у кожного із нас.

 

Ніжно крапають з бурульок капельки, ніби якась гра. Сонце прокидається та ніби ближче стає із кожним днем до людей, люди самі ніби прокидають та починають час від часу вдихати на повні груди якоїсь свіжості...зима підходила до кінця, все оживало немовби довкола.

 

 

 

Через декотрий час, коли вже сніга майже не було довкола, коли білий колір починав змінюватися на зелений, коли холод замінювало тепло, і коли час дарував нам нові враження, то саме в цей момент якось одиноко, на лавочці в парку, на якій краска ледь-ледь ще зберігала свій відтінок, та була вся потріскана від сніга, сиділа самотньо дівчина, яка дивилась чому в гору, та дихала із таким щастям, що ніби раніше такого й не бачила та не відчувала, була вся якась замріяна…але, десь далеко, почувся голос, привабливий, ніжний, сміливий та трохи здивований, який спитав - а що ти тут робиш сама? Тобі не сумно? , - із ще більшим здивуванням спитав юнак. Дівчинка спочатку не відреагувала на ніби той далекий голос, хоча насправді юнак стояв просто поруч, а потім, її оченята глянули на юнака, та немов би відповіли, - чого б то я мала сумувати, якщо так приємно та красиво довкола, - але сказала зовсім інші слова. Привіт, ні, я не сумую, я просто задумалася. а звідкіля в тебе такий приємний голос? ,- юнак трохи розгубився, але сказав як завжди ніжно та привабливо, ніби співаючи, - та то напевне від батьків, а то я ніколи не займався співами, чи якимись іншими заняттями…від батьків, від природи, - відповідаючи він не міг відвести погляд від очей дівчини, який так ніжно дивився йому у вічі, здавалося що ніби потрапив на небеса…і так, навіть не дізнавшись як звуть одне одного, вони закохалися із першого погляду, із перших слів та поглядів, і тоді вірус знайшов ще одних жертв, яким було дуже приємно бути разом, які цінували кожну хвилю свого часу разом…

 

І не рідко вони бачилися на тій лавочці…не рідко могли спостерігати на ній тепле сонце, ніжний та приємний осінній дощ, зиму із кришталевими сніжинками, і, безперечно саму ж весну, яка так часто дарує людям ніжність та тепло, приємні моменти та саме ж кохання, самі почуття, які можуть бути вічними, як сам час…

 

Вірус є у кожного із нас, просто потрібно не боротися із ним, як із іншими, а просто сприймати його таким, який він є, все лікується, але лікується тільки Земне…а цей вірус був випущений з небес, тому не боріться із ним. Чим більше ви йому суперечите, тим сильніше буде почуття. Таке безкінечне як небо…адже всі в дитинстві мріяли полетіти на небеса, тому знайте, що шматочок небес є у кожного із нас, цінуйте це небесне почуття…

 

 

30.06.’006

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Дихання під водою»

 

Сонце сідає. Середина зими. Озеро. Ковзани, діти, батьки, сміх, і через кілька секунд все перетворилося в суцільний хаос . Галас, шум, плач…паніка. «Дехто крикнув, - що самі вони винні в цьому, більше ніхто, тільки вони…».

 

Я не розумів що коїться, що сталося, чому люди так кричать? Чому дехто біжить від мене…а дехто

 

…Дехто, про що я? Що хотів сказати? Чому я нижче від усіх? Чому я внизу? Холодно. Дуже й дуже мені холодно, треба побігти за тими людьми…

 

…Що коїться? Я замерзаю…я не можу ворухнутися… мурашки по шкірі, всього трусить…а Боже, Боже, діточки, діти, що із вами? Люди, ви мене чуєте? Озвіться! Так, потрібно зібратися думками, потрібно ворухнутися, і піднятися…озирнутися…о ні! Ні! Мене майже охопила вода, мене повністю, всього мене…вода крижана, настільки крижана, що я навіть не можу собі уявити, ніколи раніше не відчував такого холоду…повсюди лід, шматки льоду…

 

…Що це зі мною все ж таки? Я перериваю свою думку? Щось бурмочу собі, думаю, а потім ніби відключаюся, ніби хтось бере і вимикає мене, як якийсь прилад із живлення…

 

…Ось, знову таке, напевне свідомість втрачаю частково…так, потрібно розібратися що довкола коїться. Лід, великі та малі шматки льоду довкола, дуже холодна вода, озеро, але, ж на дворі зима, то чому ж озеро майже в самому центрі без льоду? Де дівся увесь лід? Точніше він є, але він роздроблений увесь…Боже, між брилами льоду люди, діти, плач. Дехто крикнув розлючено, - то все вони винні, більше ніхто, тільки вони…що ж то коїться? Таке враження, що вже тепліше стає, хоча вода все така ж – крижана. Ось, бачу біжать люди в мою сторону, сирени звідкись взялися, гуркіт машин, щось над головою прошуміло, не можу підвестися, все ніби закам’яніло та дуже сильно болить, напевне то вертоліт пролетів. Котра цікаво година зараз, сонця вже не бачу, і коли до мене вже хтось підбіжить та витягне мене…когось витягнули, чийсь жіночий голос, точніше плач жінки якоїсь, бачу обіймає когось - дитина… дитина закутана у чомусь, біля жінки чоловік переляканий, мокрий чомусь, увесь труситься, йому хтось дає якесь покривало, та показують в напрямок швидкої, щоб він туди прийшов із жінкою та дитиною…довкола дуже багато машин, багато швидких, на березі велика кількість людей – рятувальники, лікарі, потерпілі…Я тіла вже не відчуваю свого, мені настільки холодно, настільки холодно, наскільки поколює все тіло, ніби взяли і великими голками проколюють повністю мене. Моя рука тримається за щось, ніби то лід, ні, то не лід, то чиясь рука. О ні! Чия це рука? І де людина, його рука на брилі льоду, а людина під водою, погрузилася вся під воду. Хотів забрати руку, але не зміг, примерзло все, і сил не маю, продовжую чекати…

 

…Ні! Кого чекати? Потрібно крикнути, або принаймні хоча б щось сказати, щоб мене почули, що я тут, майже в центрі озера, чи можливо і ні, а то води та льоду було дуже багато довкола, я не бачив початку озера, не знав де саме я зараз, в якому місці озера. Ось, дещо починаю згадувати, принаймні те, перед тим, як я опинився майже увесь під водою. Пригадую що був із друзями тут, а також, ні…ні, я був із своєю коханою дівчиною, її звуть...я навіть не пригадаю як її звуть, тільки пригадую називав її здебільшого не по імені, а просто називав Ніжинка, бо дійсно була найніжнішою вона. Ми каталися на ковзанах із нею, пам’ятаю, що держав її за руку, а потім…потім не пригадую що було. Та зрештою, де моя Ніжинка? Де її друзі? Чому я нічого майже не бачу, окрім чиєїсь руки…напевне, повинен я завдячити цій людині, бо як би не її рука, то я був би вже мертвий? О ні! Ні! Ні… а можливо це вона і є? це можливо моя Ніжинка? Треба спробувати хоч трохи розвернутися, щоб глянути більше на руку…ось, ось так, ще трохи…а-а-а-а!!! Як болить!!! Як все болить, але я трохи поворухнувся, значить ще живий, але як мене все болить, як болить…

 

… Знову обірвався я, знову напевне був без свідомості, але я трохи розвернувся, і тепер бачу, що рука жіноча, але рука не моєї дівчини, не моєї коханої. Як б Вас не звали, але я Вам дуже вдячний, хоча Ви вже й мертві, але я вам вдячний за те, що ваша тендітна рука тримає волосину мого життя…

 

…А чому довкола така тиша? Люди?! Люд-и-и?! Лю-ю-д-ди? Ви мене чуєте? Ні, я десь там бачу світло, десь там відчуваю гуркіт машин, світла…але я нічого не чую вже, і взагалі, паморочиться в голові дуже сильно, так хочеться під ковдру теплу, так хочеться під камін, під новорічну ялинку, де батьки, друзі, посмішки…

 

…знову був без свідомості. Ну чому до мене ніхто не підходить? Люди, я ж тут, я тут, благаю, знайдіть мене, заберіть мене, я хочу ще жити, хочу жити...жити…ой, так гаряче стало на лівій щоці моїй – це сльоза моя, раніше навіть не думав, не знав що сльози бувають такими гарячими, такими як вогонь…

 

…Я втрачаю свідомість все частіше й частіше…так само, як і втрачаю зв'язок із самим з собою…щось думаю, але вже навіть не вистачає сил на думки, але я все ще думаю…

 

…Ніжинка, Марино?! Мариночко, ти чуєш мене, я тут? Так, я згадав як звуть мою дівчину, але не хочу затрачати час на думки, бо чую крики Марини, вона мене кличе, десь там, так далеко чути її голос, але я знаю що цей голос її, її голос, його я не сплутаю ніколи, але голос чомусь все був слабшим та слабшим, слабшим…

 

…що це над небом? А хто поряд? Хто ти є? Привіт мене звуть…ммм…вибач, але я не пам’ятаю як мене звуть, можливо ти чув, там моя дівчина – Марина кричала на мене, так ось, вона називала моє ім’я, то якщо ти чув, то напевне ти знаєш вже як мене звуть. Чому ти мовчиш? І, як ти сюди так близько підійшов? Як можеш стояти на воді? Допоможи мені…допоможи…витягни…

 

…де він? Де той хлопчина, який мовчав, в котрого були дуже сумні, заплакані, блакитні та ще зовсім юні очі, де він дівся? І чому він на допомогу не покликав? Чи можливо він те зробив, побіг за допомогою? І взагалі, як він міг стояти над водою, стояти на таких тонких крихтах льоду? Щойно почувся…

 

…Знову без свідомості. Як так і на далі піде, то я довго не протримаюся, тим паче за примерзлим до чиєїсь тендітної руки…я колись дочекаюся допомоги? Люди?! Я тут! Ви чуєте мене? Люди? Чи не чуєте? Чи то я зовсім не говорю? Напевне так, я зовсім не промовляю ні слова, це все мої думки, а розум мій думає, що я щось промовляю…

 

…вже темно…

 

…темно, довкола так темно і водночас дуже світло. На диво вже я не відчуваю болі, не відчуваю ні криків, ні плачу…взагалі, я нічого не відчуваю. Відчуваю тільки легкість, легкість мене всього, так легко та спокійно, так приємно, немовби я лечу, якщо я помираю чи вже помер, то не хай, але я надіюся що ті люди, ті діти які каталися разом зі мною на ковзанах, які попали в пастку крижаної води та брил льоду, із ними все буде гаразд, я хочу щоб із ними було все гаразд … думаю, буде краще так, якщо я помру один, буде так краще, нехай я один, а вони нехай живуть…живуть…

…Ніжинка, я тебе кохаю………………………………..

----------------------------------------------------------------------------------------

 

Із такими словами юнака покинула його душа, точніше, останні думки промовляла вже одна його душа, а тіло жінки, до якої юнак був примерз, потягнуло його до низу, в безодню, а душа, із безодні підіймаючись в гору, дихала під водою, при цьому промовляючи останні його слова…

 

 

08.08.’006

 

 

 

20:30…

Share this post


Link to post
Share on other sites
Guest siesta

CrazYFresh, ніколи не думав про таке?

 

Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого

 

Вступники мають надіслати поштою або подати особисто на відповідні кафедри такі роботи:

Спеціалізація “Режисура художнього фільму”

Спеціалізація “Режисура телебачення”

літературні роботи (нариси, оповідання, новели, репортажі тощо), написані вступником за власними життєвими враженнями (опубліковані й неопубліковані), сценарні фрагменти (оригінальні чи екранізації для кіно, телебачення чи радіо) і режисерські розробки; критичні статті, рецензії, кіносценарії, фрагменти сценаріїв, експлікації, вірші, фотографії, малюнки та інші роботи, які дають можливість визначити фахову придатність та творчі здібності вступника. Кожна робота має бути підписана автором і мати стисле пояснення з викладом власного творчого завдання.

 

 

В тебе гарно виходить - писати. Можливо це початок чогось великого. Про всяк випадок, сайт ВНЗ: www.knutkt.kiev.ua

Share this post


Link to post
Share on other sites

дуже вдячний за ссилочку, відразу же поліз туди...в майбутньому планую видати книгу, але треба ще працювати й працювати, маю 13 ессе на даний час...ще раз дякую...

 

а поки, скидаю Вам ще одну мою розповідь, перша моя розповідь із детальними описами та із такою великою к-стію букв...буду необмежано радий критиці, вона мені дійсно дуже потрібна...

 

«Причаровані голосом»

 

- Алло!

-…

- Алло! Ви мене чуєте? Можна Юру до слухавки покликати?

- Так, я Вас слухаю - ніжним, як шовк голосом відповіла дівчина - а-а-а в нас не має ніякого Юри, він тут не проживає…

- вибачте мене - трохи розгублено, із не менш приємний голосом відповів юнак - напевне не туди потрапив, ще раз прошу вибачення у Вас…

- та нічого страшного, буває таке, особливо із нашим зв’язком - промовила дівчина та поклала слухавку.

- але ж постривайте, як Вас…Не договоривши, юнак почув у відповідь тільки короткі гудки по той бік лінії. Ще кілька секунд юнак держав слухавку біля вуха, та немовби хотів у не приємному сигналі коротких гудків розчути бодай на мить такий приємний голос дівчини, і з рештою повісив слухавку. А на рахунок Юри, то він аж забув про нього. Юра - це друг дитинства Олексія. Ще друг любив глузувати, по-дружньому, з Олексія, типу, «дивись Олексію, дивись а то дівки так і клеяться до тебе, поділився хоча б із однією…».

Олексій, як ви вже зрозуміли звали юнака, який набирав ніби номер до свого друга, а потрапив на небесно-дивовижний голос дівчини, та напевно й закохався в голос той.

 

Всі ми сучасні люди, а відповідно і користуємося всіма сучасними речами – зокрема і телефонами, як і стільниковими, так і звичайними. Не раз в нас таке бувало, що саме на нашому домашньому телефоні, коли ми дзвонили до когось, то траплялося таке, що набираємо номер вірно, але підіймає по інший бік слухавки зовсім чужа, не знайома по голосу людина, де пізніше виявляється, що зовсім не той номер, по якому дзвонили. Саме цікаве це те, що трапляються різні ситуації, інколи смішні, інколи ми розгублені, інколи просто кидаємо слухавки, деколи можемо почути зовсім не приємні речі, а чи хтось із Вас таким способом знайомився із людиною? Чи пробував хтось із Вас потім зустрітися із цією людиною в реальному житті та вперше побачити ту людину? І хтозна, чи можна це називати випадковістю чи навпаки долею? Не знаю як у Вас, але у Олексія той дзвоник перевернув пізніше все його життя…

 

- Олексію? Олексію, йди сюди - промовила мама - йди сюди скоріше, до тебе сусід прийшов - Юра, знову вкрасти тебе хоче на півдня та на півночі, не люблю його за це, а так, хлопець те що треба, була б молодшою я…

 

- мамо! - Перервав Олексій - чи можна ж так? Це ж мій найкращий друг, і ти же знаєш ставлення Юри батьків до тебе - прошептав тихіше.

 

- та все нормально - перебив Юру Олексія - я ж люблю твою матір, вона для мене дуже дорога, і я завжди буду радий допомогти в любу секунду. Ви же знаєте, що ви найкраща жінка в світі!

 

Трохи почервоніла мама Олексія, але все одно була якоюсь сумною, та трохи посміхнулася, але ту посмішку все одно перекривав її сум.

 

- Ну добре, йду я, буду як завжди, тому йди спати, щоб не чекала мене. Я все там на кухні зробив, посуд помив та поприбирав трохи. Ну все, я побіг…зачинив за собою двері.

 

- щасливо тобі - вже за зачиненими дверима відповіла тихо та чомусь так сумно мама Олексія.

 

Хлопці зібралися як завжди на вечірню прогулянку, вже була 22 на дворі. Хлопці спочатку трохи блукали вулицями міста, прогулювалися, та таким чином йшли до місця зустрічі зі своїми друзями. Місто було настільки велике, що навіть корінні жителі інколи боялися його ж самого, бо в цій величі будувалося власне життя, де люди бачилися тільки в двох ролях – всміхнені та сумні. А вулиці навіть вночі були повні людей. А ці вогники. Які сіяли довкола, по всьому місту, ну як же не любити це місто? Хлопці мали змогу за цей час поділитися одне із одним, розповісти щось цікаве, і гуляли вони не часто, тому що працювали кожного дня на автосервісі, а так, як сьогодні була субота, то вони мали змогу трохи розвіятися від буднів, а по неділях вони проводили час тільки разом, але в різних місцях, де веселилися, знайомилися із дівчатами, інколи ходили на рибалку, але саме цікаве, що завжди так сильно сміялися, що то дійсно були посмішки від душі. Їм було дійсно добре разом. Друзі на все життя та через нього. Хоча в них була одна тема дуже болісна – це їхнє минуле життя – дитинство. Якщо хтось їх запитував, то вони просто намагалися уникати цієї розмови, або різко хтось із них починав розповідати якісь кумедні історії чи анекдоти, відвертали увагу на щось інше…

 

Мати Юри вбили коли йому було 10. Батько через 2 роки зіграв весілля, де одружився на Роксолані, яка відносилася до Юриного батька дуже зневажливо, якого звуть до речі – Михайлом, а малого Юру в холодну зиму змушувала йти за різними дрібничками, які й не були потрібні Роксолані. Цими дрібницями були різні ласощі, де дитя йшло купувати кожного понеділка, середи та п’ятниці, тому що саме в ці дні кондитерська фабрика їх випікала, а пані Роксолана завжди любила свіжого, вона сиділа та їла, а дитині жодного разу не запропонувала тих ласощів. І так цілий рік, аж поки Юрі не виповнилося 15. Сам Михайло працював на автомобільній фабриці. Ще малий Юрко пам’ятав, що батько водив його до себе на роботу, та показував що й до чого, й казав, що він тут буде колись теж працювати, а пізніше, коли Юра повертався від тата, то всім про це розповідав із такою насолодою та завжди були такі розплющені в нього великі очі, що неможливо було відвернути погляду від дитини.

Сама ж Роксолана, як ви вже розумієте, нічим не займалася, вона могла цілими днями пролежати, їй було навіть ліньки встати та принести собі попити. Єдиний день середа, це коли вона не була вдома десь приблизно 4 години, йшла у тренажерний зал , де доглядала своє 33 річне тіло.

Щодо Олексія, то він жив теж без батька. Батько його не помер, але як для Олексія, він не існував. Батько – Олександр був п’яницею, в дитинстві дуже бив мати та самого ж Олексія. Одного вечора, коли батько прийшов дуже п’яний та взявся вже в котре до биття матері, Олексію вже було 13, то він вже у звичного для нього кутка в кімнаті, не витримав, та із заплаканими очима, взяв ніж, та кинув в батька. Ніж потрапив в руку. Олександр витягнув ножа, кинув до землі, та подивився на Олексія дуже злісно, але нічого йому не зробив, розвернувся й пішов геть. Після того вечора він батька вже не бачив. Подейкували що він перестав пити, та знайшов роботу якусь. Але Олексію вже було все одно, тим паче якщо залишилася мати одна хвора.

Матір Олексія – звуть її Анастасія. Вона була хвора, в неї був рак грудей. Рак розвинувся від її ж чоловіка, від сильних його ударів. Лікарі давали не більше 5 років, але вже йшов 6. після численних операцій та спогадів про минуле жінка вже майже здалася, єдине що тримало її, це син та його посмішка. Була зовсім нещасною та в очах її завжди був смуток. Посміхалася тільки тоді, коли Олексій повертався до дому, і обов’язково щось приносив їй. При наймі свою посмішку кожного разу дарував їй. З рештою батьки Юри не любили за це Стасю, тому що знали, що вона хвора, й скоро помре, а допомагати в похоронах не хотіли. Дивно, чи не так? Але люди різні в цьому світі.

 

Щодо Юри та Олексія, то їм вже було по 21. правда Олексій був меншим на одну годину. Народилися вони в один й той самий день. Щодо їх минулого життя, то ви вже самі побачили та могли уявити картину. А як вони познайомилися одне із одним? То раніше просто їхні батьки дружили сім’ями, вони тільки пам’ятають, що вони одне в одного із самого дитинства. Але щоб вам не здавалося все настільки сірим та одноманітним, слід сказати, що ці юнаки, із самого дитинства відчули що таке дружба. Як то воно є, бути другом, як то є, коли ставати пліч о пліч та захищати одне одного. Як то воно було, коли ділилися одне із одним абсолютно про все, одне із одним, вони були не просто друзями дитинства, вони були більше, вони були справжніми, не фальшивими. В них була одна мрія на двох - хто перший одружиться, то обов’язково дозволить поцілувати в день весілля наречену в тендітне ліве плече. Вони й самі не знали, навіщо то їм таке, але то була їхня мрія на двох, одна мрія – яка жила із ними від самого дитинства, яка не мала сенсу для інших, але мала сенс для них.

 

Хлопці прогулюючись вулицями міста, дійшли до місця прибуття.

Отже хлопці зустрілися із знайомими, яких було ще троє.

Стас – юнак при грошах, де має власний бізнес, познайомився з Юром та Олексієм на автосервісі. Ті чинили йому машину, яку той розбив на минулій неділі. Вже пройшло від того часу 3 місяці. Та також ще були друг й подруга Стаса – Вова й Віка. Вова – то був брат Стаса, правда двоюрідний, який працював же в Стаса на його ж роботі. Вікторія – мила дівчина, блондинка з голуби очима, привабливою зовнішністю. Вона думала прибрати до своїх рук Стаса, але той навіть і не думав про таке та не дозволяв їй це робити. Просто витрачав на неї малі суми грошей, та отримав примітивне задоволення. В Стаса було багато дівчат, бо були в нього гроші та й зовні завжди виглядав охайно, тому обирав майже кого хотів, але так і не була жодна йому до смаку, іншими словами, насолоджувався тим, що має. Одним словом, цих людей менше хвилювало життя буденне, вони хотіли розважатися та витрачати гроші, яких мали повні кишені, жити для себе.

 

- привіт - промовив спершу Олексій, та за ним кивнув головою та потиснув руки юнакам Юра.

 

- доброго вечора. А ми вже думали ви не прийдете, думали що не потрібні вам вже ці гроші, - відповів трохи насміхаючись, але вже добре підвипивший Вова.

 

-тихо, гроші всім потрібні, окрім мене, я їх витрачаю так само, як і легко заробляю, - відповів радісно Стас, та при цьому Віка обняла Стаса ще сильніше й викинула недопалок цигарки на землю

.

- ну добре, нам потрібно йти, то як домовлялися, без змін? Ти позичаєш мені гроші, а я тобі віддам до кінця року - сказав впевнено Олексій.

 

-а якщо й не віддасть Олексій, то я за нього віддам, обіцяю – приєднався до Олексієвих слів Юра.

 

-а чого це ти маєш віддавати за нього гроші? Пацан бере, пацан і віддасть нам гроші, і без посередників всіляких - сказав трохи сердито Вова, допиваючи пиво.

 

- та все, нормально, не лізь Вово в розмову! Я хлопцям довіряю, і думаю до кінця року гроші отримую назад - відповів Стас, передаючи мішечок із грошима Олексію - але ти скажи мені ще таку річ - різко забрав руку Стас - навіщо тобі ці гроші, це ж все ж таки гроші, як не як, якою б сума не була, але гроші, то навіщо вони тобі?

 

- для матері. В мене матір хвора, хочу її лікувати…то ти даси мені гроші?

-так, дам, бери, але до кінця року я чекаю повернення, і, пам’ятаєш, казав що під відсотки тобі їх даю, так ось, без відсотків бери, яку суму береш, таку і віддаси в кінці року, а поки, нехай щастить вам - пожав руку хлопцеві та розвернулися троє, пішли й сіли в авто та поїхали в напрямок центральної частини міста.

 

Хлопець не здавався до останнього, він хотів допомогти матері, і був дуже радий, що має ще один шанс вилікувати матір. Юнаки взяли собі пиво, та пішли як завжди на своє улюблене місце. Це була стара закинута вишка, яка раніше передавала радіосигнали. На вишці цій була будка, із одним великим вікном, яке виходило в місто. Де можна було розгледіти кожний вогник міста, кожний шум та безкрає небо. Відчути як все довкола живе, відчути себе маленькою пір’їночкою, яка б хотіла просто відірватися від землі та полетіти, та так високо, щоб ніхто не бачив, окрім неї самої, щоб вона бачила все та всіх довкола…

Хлопці відрили пиво, та почали розмовляти, ділитися одне із одним, що сталося у них нового, та взагалі, думати як жити надалі…

 

- ось, ось дивись, ось там - несподівано викрикнув Юрій, показуючи пальцем на небо - ось ще одна, а он там дивись, як багато!

 

…То падали зорі, зорепад був в небі. Зорі так падали швидко і водночас так повільно, було так красиво…

 

- загадуй бажання - трохи сумно, без вогника в очах, та із котримось далеким поглядом на небо сказав Олексій.

- Та не має в мене бажань, і все одно бажання не збуваються, скільки їх не загадував, то не збуваються і все. Краще ти загадай. Загадав? Ну що, поділися зі мною, розкрий таємницю, що то за бажання? Що загадав?

 

- Її… Почути її голос знову…- тихо відповів Олексій, та із таким серйозним обличчям та великими очима, які дивилися на зорепад й маленькою посмішкою додав - та то все не нереально, не збудиться моє бажання!

 

 

- А ну постривай, не второпав я щось, - із здивуванням сказав Юра - не розумію я щось? Ти про що? Про який голос? І хто вона така? Ти познайомився із дівчиною, а я нічого не знаю? А ну розповідай мені, цікаво ж, давай, поділися…

 

- Розумієш, в тому справа, що я ні із ким не знайомився, не знаю як її звуть навіть, тільки чув голос кілька секунд, і ці кілька секунд кружляють в моїй голові цілий день. Та не почую я більше її голос, це не реально…

 

 

- А ну постривай! Що не реально? Щось я взагалі заплутався! Ти і сам на себе не схожий. А ну, повільно, давай вдихни спочатку глибокого в себе, заспокойся, подивись на мене…

 

- А ну перестань, це не смішно, і забери руки від моєї голови, не крути нею, не хочу дивитися на тебе, бо як подивлюся, то все на світі забуваю.

 

 

- Тю, ну добре, підколов ти мене, але все ж такий, давай, ділися, хто вона така? Що то за голос?

- Хе, тобі розкажи, й ти захочеш, - посміхаючись відповів Олексій.

 

- Ну ж бо, ну поділися зі мною, а то я буду кричати, чуєш мене, буду кричати. Поділися зі мною! По-оді-лися!!! По-о-о-д-і-і-лися-яяя!!! - Все голосніше й голосніше промовляв ці слова Юра.

 

- Ну добре, добре, тільки не кричи, а то аж у вухах позакладало все. Сьогодні я до тебе дзвонив на обід…

 

- Так ти ж і додзвонився…

 

- Тю, твою…ну не перебивай, то пізніше я додзвонився, а ось до того, як я до тебе подзвонив! Я дзвонив ще, тобто дзвонив до тебе, але попав не туди. Коротше, слухай, або не розповім - трохи розлючено відповів Олексій.

 

 

- Ну все, мовчу, мовчу, буду роздумувати над висловом «мовчи як риба», та думати, чи реально то - посміхаючись відповів Юра.

 

- Ну так тоді собі роздумуй. Так ось, коли твій номер набрав, пішли як завжди гудки, але підняв слухавку не ти.

 

 

- Як то не я? - здивовано запитав Юра.

 

- Так, не ти! Підняла дівчина, і ти б чув її голос - промовляючи слова, юнак аж заплющив очі, та продовжив опис - як вона ніжно промовила мені , та сказала що тут Юра не проживає. В неї такий ангельський голос, я навіть не можу це описати. Це немовби коли, ось до прикладу, падають зорі, то це теж настільки красиво, тільки ми це бачимо, а то потрібно чути…

 

 

- Ну і що далі?

 

- Що, що? Нічого, я вибачився, і хотів спитати як її звуть, і не встиг, бо вона повісила слухавку. Дивно, але я не можу забути про її голос, він все кружляє в мині, а коли я про це згадую, я майже тану…

 

 

- Так ти друже я бачу закохався в голос!

 

- Тю, та яке там, закохався, просто голос сподобався, і взагалі, це моє бажання таке, б почути її ще голос, бодай раз в житті, один єдиний раз…

 

На цьому хлопці майже закінчили свою розмову. Пізніше ще сміялися із нових анекдотів, розповідали одне одному все аж до дрібниць. Згадували день, клялися, що їхня мрія колись здійсниться, тільки потрібно комусь оженитися першому, та й загалом, балакали про різне, а майже в кінці просто сиділи, та мовчки дивилися на небо. Олексій дивився та згадував голос незнайомки. А Юра в свою чергу роздумував якийсь хитрий план щодо знайомств із дівчатами, він вірив, що то не хлопці розуміють дівчат, а дівчата хлопців…

 

Ранок. Недільний ранок. Маленька кімната. Вікно на схід. Кожного ранку сонце своїми ніжними відблисками торкалося обличчя Олексія, і таким чином будило його. Кімната ж Олексія була бідною, але вся обкладена статуеточками різними, подарунки від дівчат. Він сам не знав, чого так подобається дівчатам. Дивно було, тому що килим був якимось зеленим, стіни були трохи голубуватого але дуже ніжного кольору, ліжко його було трохи зламане, але він його відремонтував, зробив ту зламану ніжку, а на підвіконнику була квіточка. Вазончик. Тільки не смійтеся, то був кактус, який якраз розцвів. На протилежній йому стороні, де відповідно було ліжко юнака та поряд з ліжком тумба, а на лівій стіні прибиті охайно полиці, на яких були різні книги. Загалом, кімната нагадувала просторе небо та зелену траву, так і жив Олексій. Ах, до речі, ще було радіо, старе радіо, від дідуся залишилося. На стіні висіло, ніби картина, там ще була намальована майже гола жінка, яка черпала воду з річки.

Від того вечора, де хлопця спілкувалися між собою пройшло вже 4 місяці. Від того часу де Олексій був причарований голосом незнайомки, про який вже майже забув на сьогоднішній час, а Юрій філософствував над вічними питаннями про жінок та чоловіків. Майже нічого не змінилося від того часу…але то майже.

За вікном кімнати Олексія було видно цікавий пейзаж, жовте листя, як на землі так і на деревах, стару, вже зовсім не потрібну дитячу карусель, та лавочка, яка була зроблена під деревом. Одним словом – осінь.

Олексійковій мамі зробили ще одну операцію, з’явилася ще одна надія, ще один шанс на те, що мати буде жити. Її відвезли в лікарню, в столицю - в Київ, пролежала там більше як три місяці. А сьогодні, в цю неділю, саме в цей день вона повертається до дому. Тому Олексій швидко вдягнувся та вибіг в магазин на в проти будинку. Магазином називалася на перший погляд будівля, яка складала враження що то якийсь сарайчик, але як би не вивіска, над великими, металевими дверима, де писало «М А Г А И Н», й то, без однієї літери. Але в цьому, так званому магазині було майже все, починаючи від різних дрібничок та закінчуючи живими квітами. Все було охайно розкладено по поличкам, та скрізь була вказана ціна, правда написана вона була на клаптиках листків від простого зошита. Але хазяйка любила свій магазин, бо яким б не був ззовні, головне що в середині зажди було комфортно.

 

- доброго дня! - ніби покрикуючи але таким щасливим голосом привітався юнак із продавцем - мені будь ласка велику коробку цукерок, ось ті квіти, гладіолуси, чи як вони називаються? Не пам’ятаю, але їй це обов’язково сподобається, а також, дайте мені ще ось того янголятка, так, саме цього, статуетка гарна. - це статуетка була першою, котру юнак купив комусь, та не чекав статуетки від когось. Юнак швидко розрахувався та помчав до квартири.

- Блін, так і знав щось забуду, - в думках промовив Олексій, вже підіймаючись на свій 4 поверх, - ех-х, потрібно повернутися, а то так не годиться.

-

Вже добігаючи до магазину, юнак побачив дим на протилежній дорозі та невеличкий натовп людей, до котрого підходили інші люди потроху. То загорівся, вже в котрий раз старий покинутий автомобіль, який стояв на тому місці ще від тоді, від коли Олексій пам’ятає. Його як завжди підпалили сусідські діти, так, для забави, а дорослі тушили як завжди пожежу, і в котре вже просили, щоб металобрухт забрали на сміття звалище, але місцева влада не дуже прислухалася до побажань громадян, і вже звичними словами, відповідала, що обов’язково заберуть, тільки правда трохи пізніше. Тим часом Олексій знову зайшов в магазин.

 

- доброго дня ще раз Вам! Ще голосніше та ще радісніше, із великим очима сказав Олексій продавцю, де той, мовчки, знову ж таки кивнув головою у відповідь, але вже здивовано - Мені будь ласка ще шампанського, найкращого, і, пляшка щоб була не брудною. Юнак розрахувався за шампанське і ще хуткіше, ніж першого разу побіг до квартири.

 

Юнак взяв стіл, та поставив по середині малої кухні, де і так, ледь-ледь можна було розвернутися. Застелив його білою скатертиною, хоча вже вона й не була такою білою, бо була дуже старою, яка трохи втратила своє забарвлення. По центрі стола поклав вазу із водою - подарунок матері від батька Олексія на їхню першу річницю життя після весілля, поставив туди квіти, посміхнувся трохи до себе, потім взяв фужери для шампанського, взяв й саме шампанське та цукерки та поклав на стіл теж.

 

Стукіт в двері. Але не такий то стукіт був, як якийсь після легенького стукоту грохот, де влетів на кухню захеканий Юра, з квітами в руках, точніше з однією розою, й промовив - приїхала…Олексію, вона вже тут, щойно привезли на таксі твою матір, готовий для зустрічі?

Трохи розгублений Олексій, дістав ще один келих та поставив на стіл, й відповів, - так, готовий, із нетерпінням чекаю зустрічі…

 

- а чому двері розчинені, мене так зустрічаєте? – із коридору донісся голос Анастасії, але голос був жвавий, а ніж колись раніше, та на обличчі була посмішка.

 

- ну так звісно, а кого ще нам зустрічати, тьотю Стася - із посмішкою промовляв слова Юра, та підійшов до Анастасії та подарував їй розу та посміхнувся.

 

Олексій немовби оторопів, бо не вірив що дійсно матір здорова, і виглядає так свіжо. Не міг повірити. З рештою мовчки підійшов, обійняв її та тихенько заплакав із ангелом в руці. У відповідь його сліз, мати заплакала теж, та так сильно обійняла сина, й промовила що дуже любить його та подякувала за все…

Вони сиділи за столом та не могли наговоритися. Юра розповідав, що познайомився із цікавою дівчиною, де скоро має буде як три місяці зустрічаються. Олексій просто мовчки сидів та дивився на матір, не міг нічого сказати, дивився та просто сміявся, був дуже радий бачити її. Анастасія майже увесь час посміхалася, де в минулому за нею посмішка майже не спостерігалася, не кажучи вже про такий душевний сміх як сьогодні. Вона розповідала двом юнака різні історії, анекдоти, яких наслухалася в лікарні. Розповідала як бувала на прогулянці в Києві та бачила Печерську Лавру, ще фото показувала, та із таким захопленням ділилася з хлопцями про останні чотири місяці, немов би бачила їх востаннє.

 

Наступного дня в Олексія та Юри був день їхніх народжень. Вони як завжди святкували скромно, у колі матері Олексія, але ще сьогодні приєдналася дівчина Юри. Її звуть Сніжана. Гарна, висока брюнетка, карі очі, довге волосся. Розумна та трохи хитра, сама енергійна, з власним смаком та світоглядом на життя дівчина, а також та, яка поділяла майже всі думки із Юрою. Погоджувалася із кожним його словом, підтримувала його і, як би то було не дивно, за такий короткий період відносин полюбила його, де відповідно Юрій абсолютно у всьому їй відповідав взаємно. Батьки Сніжани працювали в бізнесі, мали свій власний - торгували на базарі різними речами, і жили досить не погано.

Сніжана подарувала Юрі статуетку двох котенят, які сиділи ніби на землі, цілували одне-одного та між їхніми поцілунками було сердечко, на якому писало «Сніжана та Юра – двоє закоханих кошенят». Також вона зробила подарунок Олексію, подарувала йому ніжний шарф білого кольору, так як на вулиці вже було холодно, а вона так само переживала за Олексія, бо це ж був найкращий друг її коханого.

Мати ж з Олексієм зробили подарунок для всіх. Всі разом піднялися на дах будинку. Олексій ще кудись побіг, взяв якусь не зрозумілу коробочку, підпалив щось там, та хутко повернувся до своїх. Це був феєрверк . І тієї ночі не тільки вони могли бачити та відчувати у кого свято сьогодні, за цим феєрверком могла дивитися більша половина міста. Під вибухи феєрверка вони сміялися, а вогники, нагадали Олексію про зорепад, як колись з Юром сиділи та дивилися за цим явищем. Також згадав про незнайомку, яка закохала Олексія в свій небесний голос. І він, тихенько, заплющив оченята, та загадав ще раз те бажання, щоб почути голос незнайомки бодай один раз, і чомусь вірив, що це бажання обов’язково повинно здійснитися, бо як не як, це ж його день народження, його особистий новий рік. А поряд найкращий друг, який був закоханий по самі вуха, а також рідна матір, яку дуже сильно любить Олексій…

 

Наступного року, рівно через рік, як двоє найкращих друзів сиділи та дивилися на зорепад, Юра та Сніжана запросила Олексія на весілля до себе, але запрошення було тільки одне. Олексія матір померла перед самим новим роком, пізніше він дізнається, що лікарі зробили все можливе, і ще, що вони це робили безкоштовно, бо про це попросив давній знайомий Олексія - Стас. Він і все оплатив, повне лікування, а гроші залишив, як подарунок для Олексія. Гроші та записку знайде Олексій в маминій кімнаті після її смерті.

Щодо Стаса, то він ще не одну дівчину поміняв, але на жаль так і не знайде ту єдину. Буде завжди холостяком, аж до самої старості, так і залишиться одним.

Щодо самого ж Олексія, то одного ранку, рівно за неділю до весілля Юри та Сніжани, роздався телефонний дзвінок, він здійняв слухавку, та почув той самий ніжний, як шовк голос , який просив покликати Сніжану. Олексій спершу промовчав, бо був дуже здивований. Потім, перше що він промовив, щоб дівчина не кидала слухавку, бо він чекав на її голос цілий рік. В них затяглася розмова, вони розмовляли майже цілий день, а потім цілу ніч. Час летів дуже швидко. Ніжний голос мав власницю, яку звуть Марина. Пізніше Марина зізнається, відразу, на першій зустрічі, яка була наступного же дня, що колись сиділа та дивилася одного вечора на зорепад, та загадала бажання, щоб бодай на хвильку почути голос юнака, який помилився номером, а сьогодні вже може його бачити, не тільки чути, а й бачити цього юнака. Це було кохання з першого погляду зачарованих голосом одне одного.

Марина працювала в перукарні, мала не аби який успіх в цій справі, пізніше відкриє власний салон краси.

Марина також була на весіллі у Юри та Сніжани. А як то б вона не була? Вона ж була найкращою подругою Сніжани, але так склалося, що Сніжану знав тільки Юрій, а ось Олексій про неї взагалі не знав, точніше знав, що є така подруга, але йому було якось все одно.

 

На самому ж весіллі здійснилася мрія із дитинства двох друзів. Та дивна, дитяча, та смішна мрія друзів. Олексій поцілував наречену Юри саме в ліве плече, і все це на очах всіх гостей, дехто не розумів що коїлося, але після поцілунку, Олексій всім все пояснив, та крикнув на всю горлянку ГІРКО, при цьому міцно обіймаючи Марину, також її поцілував.

 

Осінню, коли по всюди було жовте листя, як на землі так і на деревах, стару, вже зовсім не потрібну дитячу карусель було відремонтовано Олексієм, тому що найкращого друга жінка – Сніжана була вагітною, і не тільки була відновлена карусель, був збудований цілий дитячий майданчик, та також та сама лавочка, яка була зроблена під деревом. Одним словом була вже осінь.

Цієї ж осені зіграли й своє весілля, Олексій та Марина. Пізніше, вони напишуть книгу, «поцілунок в ліве плече». Рівно через 10 місяців в них народиться донечка, яку назвуть Анастасією - на честь матері Олексія. Де дитина буде найщасливіша у світі, вона буде мати все в житті, також буде мати найближчу подругу, це дитина Юри та Сніжани – Олеся.

Батько ж Юри та його жінка Роксолана, то вони були на весіллі як в Юри так і в Олексія, але після цього, через 2 місяці розлучаться, Роксолана виїде за границю та і вийде за між знову, Михайло ж буде просити вибачення та розкаюватися наступне своє життя перед сином, хоча й син не злився на нього, але не хотів щоб він жив поряд, тому купив окрему квартиру для батька, та навідувався до нього раз в тиждень, забезпечував його чим потрібно. Через 2 роки батько помре від серцевого нападу, це буде все на очах сина, в лікарні, шансів на життя майже не було.

Майже відразу після смерті з’явиться батько Олексія, який виглядав дуже серйозно та охайно, хоча вже й був старий. Він попросив вибачення у сина, і сказав, що пишається ним, що він – це гордість його. Після цих слів Олексій вже ніколи не бачив батька в житті.

 

Щодо самих друзів, то через 5 років, вони побудують власний бізнес, по продажу та ремонту автомашин. Поряд буде знаходитися величезний магазин Сніжани, а через дорогу буде шикарний салон-краси Марини.

 

Майбутнє як їх, так і їхніх дітей буде щасливим, але не без пригод, як не крути, але на це існує життя. З пригодами чи без, все одно ідеально все не можу бути…

 

 

10.08 – 11.08. ‘006

 

 

..Найкраще пишеться вночі…

 

2:32… п’ятниця…

Share this post


Link to post
Share on other sites

я то все перечитала що ти тут закинув.

загалом мені здається, що в твоїй писанині шось таки є. але я б радила ше попрацювати над способом викладу, бо часом ти детально описуєш ніби непотрібні деталі, а потім про щось що хочеться знати в деталях говориш так швидко і небагато.

і ще - яка мова для тебе рідна? бо таке враження що з укр.мовою в тебе трохи проблеми і подекуди трохи зле будуєш речення. Але загалом - хвалю

Share this post


Link to post
Share on other sites

«Гармонія»

 

 

Повна попільничка недопалків. Зала при похмурому освітлені. Столики. Цигарковий дим, люди, різні розмови, переживання та інколи просто мовчання. Серед всього цього відчувається дивний але дуже приємний запах, який пронизує всього мене, пронизує розмови інших людей, пронизує їхнє мовчання, переплітається з тютюновим димом, при цьому стає ще приємнішим, ще загадковішим, привабливішим…

Ось вже як тридцять хвилин серед всього цього сиджу і я, а на проти мене вже нікого. Тільки я – один, попільничка, чашка кави та велика кількість нікотину в організмі, що аж бридко вже самому від нього, та ще більше суміші, яка переповнювала самого мене – думки, та нестерпна, якась дивна біль в грудях, та ще це й запах, який мені ще більше подобається, та із яким все кудись відходить так далеко.

Ще тридцять хвилин тому, напроти мене сиділи двоє, правда за сусідським столиком. Пара, імена яких на жаль я не зможу сказати, тому, що не знайомився, тільки спостерігав, та думав…

Ще тридцять хвилин назад вони просто дивилися у вічі одне одному, інколи посміхалися, інколи дивилися по сторонах, дивилися на інших людей. А очі, коли їхні погляди зустрічалися в польоті одного напрямку, то їхні очі ставали якимись зовсім не зрозумілими, такими ніжними, палаючими, навіть трішки сльозилися. Інколи я думав, що їхні погляди ніколи не розійдуться, вони будуть завжди дивитися у тому ж напрямку, дивитися одне на одного та бути настільки щасливими, що забували про реальність цього світу, немов би починали жити своїм власним. Люди створенні одне для одного.

Вона гарненька крашена блондинка, з великими зеленими очима, витонченим носиком, який нагадував щось таке гарне, що і не можна підібрати слів. Щічки були такими, що хотілося аж трохи зловитися за них та ніжно потерти, щоб рум’янець, який і так був у дівчини, став трішки більшим, запальним, який дуже личив їй. Вона була із ним занадто сексуальною. Пальці в неї були прямісінькі та довгі, які час від часу збивали попіл із не менш довгої цигарки.

Він був рижим. Ні, не думайте, якщо рижий, то відразу ж не симпатичний юнак, тут зовсім навпаки. Мав трохи кучеряве волосся середньої довжини, стиль одежі був класичний, але завжди переплітався із далекими елементами спортивного ж стилю. Очі були каро-зеленого кольору з маленькими, зовсім крихітними чорними цяточками в середині. І коли дивишся у вічі юнака, то немов би бачиш цілий всесвіт, та себе, посеред всього цього. Юнак був дуже симпатичним та мав посмішку, яка могла причарувати та також змусити посміхнутися.

Вони так пристрасно дивилися одне на одного, що аж самому здавалося, що окрім них більше нікого не має. Довкола було ще багато людей, ще інша купа поглядів, цигаркового диму, думок, але найбільше примушувало чомусь звертати увагу саме на їхній столик, на них же самих.

Через хвилю неначе налетів якийсь незрозумілий та дуже жахливий буревій. Все здійнялося за тим столиком. Зачарована парочка неначе спалахнула та незважаючи на інших, почали сваритися, та так сильно, що не тільки люди, які сиділи в барі, а й перехожі могли чути їхній крик, сварку… Вони так лаялися, що здавалося, що нічого доброго одне до одного вони не відчувають. Дехто напевне так і думав, особливо перехожі та ті люди, які щойно завітали до середини даного бару. Але я ж знаю, що в них же шалене кохання, знаю як вони дивилися одне на одного, знаю який то запах, який так і пронизував все довкола, і якого вже майже не зосталося, майже вивітрився під час їхньої сварки.

Він так кричав, немов би несамовитий, здавалося що здатний ось-ось і вдертися в її шию та випити всю кров, випити до останнього грама та продовжувати потім дивитися в її вічі, як вони закриватимуться, як вона помиратиме. Вона же була ладна зловити його, та, як то не дивно, кричачи, взяти, розпростати ніжні та такі слабкі, жіночі руки та так міцно його притулити до себе, обійняти щоб він заспокоївся, щоб він її вибачив. Вона так і зробила, міцно обійняла його, сильно, дуже сильно притулила до себе та сказала, що сильно його любить, що не розуміє за що він на неї злиться, якщо раніше вони обидва так і хотіли зробити. Чому він вважає, що марно втратив увесь цей час, коли разом проводив із нею. Чому став злим таким, чому кричить та абсолютно повністю розчарований, змінив світогляд свій. В її міцних та таких сильних обіймах почав заспокоюватися, сльози почали литися з його таких чудових очей, та намагався бодай щось відповісти. Через хвилину він посміхнувся їй та відповів, що не міг подумати, що він настільки її любить, що не уявляє життя без неї. Любить її до нестями, вона - його життя. Одного не міг зрозуміти, навіщо вона зробила аборт, вбила дитя, вбила наше дитя. Він все розумів, що занадто ще юні та самі ще діти. Пам’ятав, що говорив про аборт й сам. Десь в глибині душі проклинав вже сам себе. Але вона нічого йому не сказала, просто пішла й зробила це…

Він був абсолютно готовий на все щоб прийти одного разу додому, там де буде чекати на нього кохана з дитиною, яка колись скаже: «Тато, мама…»

Share this post


Link to post
Share on other sites

Скажу літературно:

моя поверхова думка не досягає всієї глибина вашого авторського задуму...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Please sign in to comment

You will be able to leave a comment after signing in



Sign In Now
Sign in to follow this  

×
×
  • Create New...