Welcome Guest ( Log In | Register )

Оцініть мій твір! (Продовження), Голосування на початку теми!
DeViL
post 26.11.2005, 1:49
Post #1


aбітурієнт
*

Group: студент
Posts: 3
Joined: 26/11/05
Member No.: 1782



На той час в мене вже було трохи досвіду роботи веб-дизайнером і разом з резюме їм було відіслані адреси сайтів, які власне я і розробив. Через пару днів прийшла позитивна відповідь і мені дали пробний термін: один середній проект на розробку програмного забезпечення для майбутнього сайту однієї середньої компанії. Так і почалася мою робота ще й у всесвітній мережі. Гроші почали литися великими сумами і за пару місяців я повністю зробив євроремонт в квартирі. Мати не могла мною нарадуватись, адже тепер в нашій сім’ї усі діти заробляли в декілька разів більше ніж їх батьки. Тепер мати могла не працювати, а батько міг повернутися до рідної країни і працювати тут. Я трохи відволікся від теми. Отже ми з Христею домовилися на великій перерві зустрітися біля Західно-українського вузу, що був розташований через дорогу від “скляного” корпусу Лісотеху , так як мені треба було зустрітися там з одною людиною і передати йому зроблений проект.
Одразу після пари я попрямував до кіоску і купив пляшку пива, а тоді направився до ЗУЦа, де і зустрів Толіка, якому передав компакт-диск з проектом. Ми потисли одне одному руки і він пішов, а я продовжував стояти біля дороги, чекаючи на Христю і повільними ковтками попивати пиво. Душа раділа. Начальство з фірми “С-Design”, дуже серйозно мене оцінювало і мало надати мені, в якості премії, поїздку на двох до Парижа. Цією чудової новиною мені і кортіло поділитися з Христею.

Епізод 1.
Ось я вже побачив, як Христина наче пливе по сходах і посміхається. В той момент в серці наче ойкнуло, відчув, що наближається якась небезпека. Щось погане. Щось мало статися. Я іще не зрозумів що. Все відбувалося наче в сповільненій зйомці.... кадр за кадром... Христина наближається і посміхається, щось говорить, але я її не чую. В голові пролетів гуркіт машини... сигнал... Пляшка з пивом вилітає в мене з рук і повільно, наче листок восени, падає на асфальт. Уламки скла...пиво забризкує мені штани.... я кричу: “Ні!!! НІ !!! ааааАААххх Ні... Христя!!!! Христя”. Водій не встигає загальмувати і Христина опиняється на машині, все так само повільно перелітає по її даху і падає на асфальт. Водій вилітає на зустрічну і врізається у виринувшу із-за пагорба “дев’ятку”. Страшенний вибух при зіткненні. Але я його не чую... підбігаю до Христинки і не знаючи що робити починаю кричати. На асфальті біля її голови з’являється тонесенька стрічка темно червоної рідини... Потроху починає збігатися натовп. Хтось дзвонить з мобільного в швидку та міліцію. Повторюю дороге мені ім’я... я плачу. Вперше за останні 3 роки я плачу. Обережно беру її руку і кладу у свою. Навіть не доторкаючись до її волосся, гладжу її по голові. Спробував її пульс, але не зміг його знайти... пройшло ще 5-8 хвилин і приїхала швидка. Почав кричати їм щоб вони щось зробили, щоб вони врятували мою жінку. Так ЖІНКУ! КОХАНУ! На днях я купив обручку і збирався запросити її сьогодні в ресторан і запропонувати. Я не хотів іти в якийсь дешевий бар, а в справжній ресторан... а в якості подарунку мала бути романтична подорож в Париж – місто закоханих... Щось кричу. Повторюю її ім’я. Якийсь лікар каже, щоб мене забрали звідти і ще двоє підходять і просять, щоб я відійшов. До мене долунають викрики лікаря: “Немає пульсу! Швидко електрошок сюди! Заряд. Раз, два, три. Розряд. Нічого. Ще раз. Заряд. Раз, два, три. Розряд. Пульсу нема... Дайте на 50 вольт більше. Ііііі, ще раз. Заряд. Раз, два, три. Розряд. Нічого...” Тиша...
- Прошу занотувати, - говорить лікар, - час смерті: 14 година 51 хвилина”.
- - Ннніііі, - прориваюсь до коханої і відштовхую лікаря, - як там було? Заряд. Раз, два, три. Розряд.
Лікар помічає активність на приладах і кричить:
- Є пульс! Дуже слабий, але є! Швидко її в машину! Рухайтесь! В реанімацію!
Я хочу залізти разом з ними в машину швидкої, але якийсь високий “амбал-асистент” мене відштовхує. Вони закривають двері і їдуть. Лягаю на асфальт і починаю кричати. Підбігають Вадік, Саня і Юлька. Вони щось говорять мені, але я їх не чую, продовжую щось говорити, вимовляти її ім’я і плакати... Ноги в мене неначе ватні. Не можу встати. Друзі допомагають мені підвестись. Кажу, що мені треба сісти і сідаю на бардюр біля дороги. Приїжджає міліція і починають щось питати в водія “Опеля” що вбив мою кохану.. Вони і мене щось питали, але нічого не вибивши з мене, вирішили, мабуть, спитати пізнеш. Мені хотілося плакати... а ще.. ще я взяв недопиту Саніну пляшку пива, що стояла поруч і швидкою ходою направився до водія. Біля нього стояли “менти”. Вони мене не побачили. Мене бачили тільки мої друзі. Я тихо підійшов ззаду і, що є сили, вгатив по голові того виродка-водія. Менти мене зразу пов’язали і засадили, гади, в КПЗ.

Епізод 2.
На свій один дозволений телефонний дзвінок, я попросив подзвонити до Оксани Миколаївни.
- Добрий день.
- Доброго дня і тобі, Денисе. Щось у тебе голос дуже сумний...Щось сталося?
- Сталося, мамо, сталася біда...
- ...(шарудіння в трубці)
- Христина ааеее, - мій голос тремтів, я не знав що сказати, - Христя... Христину збила машина... ееее..., вона в реанімації.
- ЩО? Що ти кажеш? ...
- Ви правильно почули... біда...
- О Боже ти мій... як це? Як то сталося? Що з нею? Вона в порядку?
- Я не знаю. Сподіваюсь вона жива... сподіваюсь її врятують...
- Ти в лікарні? Де вона знаходиться? Я зараз же приїду.
- Ні... я зараз у в’язниці. Я пробив голову тому водію пляшкою з-під пива...
- О Господи! Денисе...
- Не кажіть нічого. Їдьте до Христинки... подзвоніть Сашкові, він вам допоможе.
- Все досить! Розмову закінчено, - почувся голос якогось продажного сміття.
- (короткі гудки)...
Саня подзвонив моїй мамі і та внесла заставу за мене. Через 2 дні мене випустили. А в камері я познайомився теж з одним хлопцем. Хорошим хлопцем. Його тримали за вбивство коханця своєї дружини. Він розповідав, що все було випадково.
Одразу, як мене випустили, я поїхав в лікарню, щоб поговорити з лікарем. Христина знаходилася в реанімації. Її стан був стабільний, але вона перебувала в комі. Лікар сказав, що шанси дуже мізерні, але я продовжував наполягати зробити хоча б щось... Тоді Остап Андрійович сказав, що можна зробити операцію, але він не дає ніяких гарантій і у Львові немає такого лікаря, що би міг взятися за таку складну операцію. Що там у Львові! Взагалі в цілій країні немає такого лікаря... Ще він додав:
- ... в мене є один знайомий хірург. Він зараз працює в Канаді. Ми з ним колись зустрічались на конференції в Києві. Він дуже хороший спеціаліст. І тільки він би міг піти на таку серйозну операцію. Але ви самі розумієте, що це буде дуже дуже дорого коштувати.
- Я знайду гроші, душу продам дияволу, але гроші знайду.
- Я дам Вам його номер.
Я записав номер Ніка Виноградного. Приїхавши додому я навіть не слухав маму. Я не чув, що вона мені говорила. Я намагався додзвонитися в Канаду. Коли нарешті я сказав: “Доброго дня. Це Нікіта Виноградний?” То у відповідь почув лиш якесь здивування. А потім:
- Так. А ви хто?
- Вибачте, що Вас турбую, але мені потрібна Ваша допомога. Ваш номер мені дав Ваш знайомий Остап Андрійович.
- Остап Андрійович... хм... так, так, пам’ятаю такого. А що Вам потрібно від мене.
- Моя жінка... – тут мій голос – .. її збила машина і потрібна операція.
- І що ви пропонуєте?
- Тільки Ви зможете провести цю операцію.
- Я розумію. Судячи з мови, ви знаходитесь зараз в Україні. Де саме?
- Львів. Я оплачу вам всі затрати на дорогу та проживання. Будь-ласка погодьтесь!
- Вибачте, але я не можу відмовитись від своєї роботи тут. Я не зможу вам допомогти.
- ... сьогодні я хотів запропонувати її вийти за мене заміж...
- Вибачте, мені дуже шкода.
- В мене є деякі заощадження. Назвіть Вашу ціну.
- Я не думаю, що це можливо.
- Годі Вам! В мене кохана помирає. Вона зараз в комі. Я Вас прошу як людину: підіть мені на зустріч. Назвіть Вашу ціну.
Декілька моментів він вагався. В ньому боролося два відчуття: совість і реальність.
- Добре, але я не можу сказати ціну зараз. Давайте я запишу Ваші координати і передзвоню Вам через півгодини.
- Записуйте: номер телефон +3806700000 та домашній +380322222222.
- Добре. Чекайте мого дзвінка. Постараюсь щось придумати.
- Дуже Вам вдячний...чекаю, - остання сказана мною фраза була від щирого серця.
Через півгодини Нікіта передзвонив і назвав число. В мене були заощадження, але це число перевищувало їх, як мінімум в два рази. Ноги підкосилися і щоб не впасти, я сів на диван. Я погодився і ми домовились, як можна провернути усе в крайній термін. Я побіг в банк і перерахував гроші: 700 доларів - білет на літак в одну сторону. В мене на рахунку було близько 11 тисяч американської валюти. Ціна названа Нікітою Олександровичем була жорстока: 25 тисяч.

Епізод 3.
Я погодився. Я не знав де візьму ці гроші, але вибору в мене не було. Через 6 годин в аеропорту зустрів лікаря з Канади. Благо, новий президент Віктор Андрійович зробив в’їзд канадцям в Україну без віз. Ми потиснули одне одному руки і поїхали в лікарню, де Нікіта Олександрович в першу чергу взнав поточний стан Христини Анатолівни Кондратюк. Він відвів мене в сторону і наказав присісти. Саме наказав. В його голосі це було відчутно. Він сказав, що операція дуже ризикована і не оправдана. Він не може навіть на 10 відсотків гарантувати успіх. Мені стало погано. Я ледве не впав, але падати було нікуди. Тихо, але твердо заявив, що мені все-рівно, але спробувати він повинен. Протягнув йому звичайний поліетиленовий кульок в якому було 5 пачок з 20-ма купюрами, номіналом по 100 доларів і одна пачка з 20 купюрами, загалом - 12 тисяч зелених. Ще тисячу я взяв в матері. Я сказав що це аванс. А решту я дістану через 5 годин. Нікіта Олександрович попередив мене, щоб не гаяв час марно, бо через 12 годин Христина може вже померти. Лишив гроші і сказав що за 5 годин буду тут з рештою 13-ма тисячами. В першу чергу я поїхав до сестри. Я не міг їхати на маршрутці, бо це було занадто довго, тому викликав таксі. Була вже 22 година. Сестра змогла виписати мені чек на 5 тисяч і ще 2 тисячі дати готівкою. Я дуже подякував і пообіцяв віддати, як тільки буду мати. Сестру я любив і вона любила мене, а коли взнала про нещастя, то довго не говорила. Лише вони порадились з чоловіком, як вона вийшла на кухню з чеком в руках і ключем від сейфу. Подзвонивши від неї до брата я розповів ситуацію. Брат теж погодився мене виручити, але в нього не було стільки грошей, тому він дав мені тільки 2 тисячі. До брата було далеко. Сімдесят кілометрів в Жидачів. Домовився з таксистом, щоб він мене звозив. Лишалося 4 тисячі. Я поїхав по друзям і знайомим просити гроші... Саня з Юлькою дали мені ще тисячу і ще 500 баксів накинула Мар’яна. Вадік жив в общазі, тому грошей при собі не мав. Але він подзвонив до батьків і ті пообіцяли на ранок покласти йому на карточку ще 100 баксів. Оксана Миколаївна з Христиною жили бідно. Мали двохкімнатну квартирку в старому панельному будинку. Вона теж їздила і ходила по друзям і знайомим, просила гроші, але зі всіх друзів, тільки двоє позичили їй по 150 доларів. Лишалось зовсім трохи: дві тисячі і сто доларів. Я не знав, що робити. В мене вдома в 2 годині ночі зібралися дуже багато народу: моя мати та бабця Марія, Оксана Миколаївна, моя сестра Наталя з чоловіком Любчиком, мої найкращі друзі Саня і Юлька, Вадік і Мар’яна... ми думали... думали де в 2 годині ночі можна дістати ще 2100 доларів. Тут хтось висунув дуже цікаву ідею, що можна здати якісь цінні речі в Ломбард. Він працює цілодобово. Взявши свій ноутбук і ще різне золото та ювелірні вироби, що були в наявності, ми з Сашком і Любчиком пішли...так де там, - побігли в Ломбард. Там я нарешті отримав потрібну суму.
Передзвонив додому і повідомив про це решту, сказав, щоб вони брали ті гроші, що є і їхали в лікарню і ми теж зараз туди під’їдемо. Юлька з Оксаною Миколаївною і моєю мамою приїхали в лікарню. Наталя з Любчиком і Мар’яна з Вадіком поїхали додому. Їхня присутність вже не була потрібна. Я їх відпустив і подякував за все. Ми принесли ще 13 тисяч баксів і лікар із своєю командою взявся за справу.

Епізод 4.
Ми всі сиділи ще десь 2 години в прийомній і чекали. Потім Юлька і Саня теж поїхали. Їм треба було відпочити. Я вмовляв свою мати та матір Христинки теж їхати, трохи поспати, але вони відмовились. Вони тихенько сиділи в кутку і розмовляли. Я сидів один. Тоді витягнув обручку і почав дивитися на неї, розглядаючи її так, наче бачу в перший раз. Оксана Миколаївна та Віолетта Петрівна це помітили. Я подивився на них і в їхніх очах побачив запитання, а потім одобрення.
- Я хотів сьогодні сказати їй..., - подумав вголос. Заплакав. Як мала дитина.
Ще ніколи в житті мені не було так сумно і погано, як зараз. “Ти ще встигнеш сказати їй”, - майже хором відповіли наші батьки. Пройшов ще деякий час і я подивився на годинник. На мобільному світився надпис: “05:13”. Я встав і підійшов до ікони Діви Марії, що висіла на стіні, став на коліна і почав читати молитву. Читав усі молитви, що знав і просив Діву Марію, Ісуса Христа і Господа Бога, щоб він врятував мою кохану, щоб не дав їй померти.

Епізод 5.
Десь близько 8 години ранку команда лікарів покинула місце бою. Бою за життя моєї коханої. Вони вийшли змучені, але щасливі. Їм вдалося врятувати бідну Христинку. Наші з нею матері позасинали на кріслах. Вони не витримали такого навантаження, а я наче обпалений вогнем метнувся до Нікіти Олександровича.
- Вона буде жити, - було його першою фразою.
- Дякую господи! Дякую!!!!!!
Я кричав так голосно, що матері попросиналися і теж підбігли до лікаря.
- Я не знаю як це можна логічно пояснити. Справа в тому, що ми її вже втратили. Ми вже записали час смерті, але раптом з’явився сильний пульс і серце забилося. Ми вже не надіялись ні на що. Всі стояли з відкритими ротами, але потім взялися за справу. Вона вийшла з коми, їй зробили анестезію. Раптово всі показники прийшли до норми і ми стабільно провели операцію. Це чудо! За 30 років моєї практики – це перший такий випадок.
- Що буде далі?
- Все буде гаразд. Вона житиме і радітиме життю, як і раніше, - він посміхнувся.
Ми зітхнули з полегшенням. Відправивши батьків додому, я лишився в лікарні. Коли лікар вже ішов. Я спитав:
- Нікіта Олександрович, скажіть, а який час смерті ви зафіксували?
Він трохи дивакувато поглянув на мене, але відповів:
- Зараз подивлюсь...еее.. – він погортав якісь папери і промовив, – п’ята година і дванадцять хвилин. А навіщо вам це?
- Та ні... просто цікаво. На моєму обличчі засяяла усмішка...

Автор: Денис Зайцев (DeViL).
19 серпня 2005 р. 18:08
Львів.



Все в нас буде добре, Кохана... обіцяю.
Денис не втримав свою обіцянку... але про це згодом.
Після довгого і важкого дня починаючи приблизно з другої години і до наступного ранку Денис усе ще сидів у лікарні. Він чекав. Нік Олександрович поїхав у свою Канаду, залишивши Україну на призволяще неграмотним лікарям та тупим амбалам-асистентам, а ще гірше студентам-практикантам... За Христею наглядали інші лікарі, які, хоч і були хорошими, але не настільки. Усі хотіли грошей! Гроші, гроші, гроші... вони керують світом, вирішують чи буде людина жити, чи ні. Коли потреба у сні і відпочинку нарешті перемогли нашого героя, він на “автопілоті” поїхав додому.

Десь в кінці весни 2006 року...
Пройшов кілька місяців... Весна вже закінчувалася і дорогу та рідну мені Христю виписали з лікарні. Звичайно ж не було такого дня, коли мене небуло поруч з коханою. Я поблід і схуд. Ця весна стала дуже важкою і напруженою. Це було наче випробування, як для мене так і для усіх моїх друзів, батьків, рідних... а особливо для моєї бідної Христинки. Доля зробила дуже несправедливий “подарунок” нам обом. А попереду? Попереду нас очікували дуже серйозні перешкоди у житті, які і виявились для нас фатальними...
Христину виписали з лікарні. Вона одужувала і вже навіть могла самостійно приготувати собі щось перекусити. Батьків і мене це не могло не радувати. Я пропустив майже 3 місяці навчання в університеті і пробував якось самостійно потроху наздоганяти втрачене. А увесь вільний час я приділяв Христині.
Пройшло ще кілька місяців і наступила осінь... Пожовклі листя вітер почав зривати з дерев, а разом з листями кудись улітало моє щастя...
Разом з одужанням Христини, на мене почали нормально дивитися люди. Мені теж ставало краще. Раніше усі говорили, що я став перетворюватися на ходячий труп. Ситуація трохи покращилась, але не надовго. Слід було згадати про те, що мені треба віддати позичені гроші. Звичайно ж я їх не мав.
На цьому моє навчання в університеті можна було вважати завершеним.

Осінь...
З приходом осені в Дениса все частіше почали проявлятися синдроми депресії. Христина намагалася допомагати коханому, як могла як у фізичному так і в моральному відношенні. Але треба було думати за майбутнє. Але яке тут могло бути майбутнє. Ситуація була вкрай невдалою. Проходив час, але від того борг не зменшувався. Треба було віддати позичені 25 тисяч “убітих єнотів”. Єноти були направду вбитими так, як щоб їх дістати треба було, або когось вбити, або вмерти самому. Друзі – друзями, а гроші – це гроші. І їх треба віддавати. Денис пробував влаштуватися на роботу. Це була не дуже погана ідея. З таким успіхом і заробітною платою, що становила 150 у.о / міс. Денис міг очікувати, що до кінця життя він віддасть борг. Це нікого не радувало, а нашому герою просто дах зносило. Час тягнувся наче розплавлений сир. Проходили години, дні, тижні... Сума потроху зменшувалася, але з такою мізерною швидкістю...

Одного холодного осіннього вечора...
Денис з Христею жили разом, від того самого дня, коли лікар сказав, що Христину виписують. Денис доглядав за коханою, із-за чого йому довелося залишити університет. По можливості працював, щоб розплатитися з людьми, але як я вже казав, цього було недостатньо! Тому довелося розміняти 4х кімнатну квартиру.
Денис віддав борг і потроху в них з Христею почалося нове життя. Вони ще не були одружені, але переживши стільки разом, життя їх зблизило, заставило цінувати час і кохання! Квартира була розміняна на 1-но кімнатну з доплатою, де і посилилася ця молода пара. А одного холодного осіннього вечора в них зав’язалася розмова:
- Я маю тобі дещо сказати. Ти врятував мені життя. Я ніколи...
- Не кажи так! Я лише зробив те що мусив. Я не міг тебе втратити!
- Ні! Я мушу це сказати! Дивно, але ми ніколи з тобою про це не говорили, від того самого дня. Ти заради мене віддав усе. Я цього ніколи не забуду і я ціную тебе більше за власне життя! Я тебе кохаю!
Денис трохи вагався. Він незнав що відповісти на такі щирі слова, тому спромігся лише на посмішку і на просту відповідь: “Я теж тебе дуже дуже сильно кохаю, Кицю, і ніколи нікому не віддам, навіть смері!”.
Потроху ситуація почала налагоджуватись. Денис не квапився з весіллям, так як грошей майже не було, а ще треба було подумати не тільки про те як жити далі, а й про те, чи варто наздогнати і продовжувати навчання в університеті. Мати Дениса “тимчасово” жила в Жидачеві у Володі. Звичайно, що усі розуміли, що “тимчасово” – це буде дуже довго і невідомо, коли ситуація вирішиться. Частково молодій сім’я помагав батько Дениса. Він зпромігся зробити громадянство Італії і приїхав в Україну, щоб допомогти синові. З собою він привіз трохи грошей, за допомогою яких він забрав дружину в Італію. Ситуація потроху дійсно таки почала налагоджуватись!
- Нам потрібно продовжити навчання!
- А як же робота, наше життя? Наврядчи ми зможемо вижити, якщо не будемо працювати!
- Ми будем підробляти. Кохана, зрозумій, якщо ми кинемо це все зараз, то нічого не будемо мати в житті. Так і будем все життя працювати за копійки!
- Я розумію, але як же нам доведеться жити увесь час протягом навчання в університеті, це ж іще десь біля 3х років, а мені – взагалі чотири!
- Христиночка, нам будуть допомагати батьки. Все буде в нас добре.
Денис пригорнув кохану та ніжно поцілував.
- А як же люди живуть в гуртожитку, виживаючи на стипендію в 127 гривень? Як же Вадік, Михась?, - продовжував він.
- Мабуть ти таки правий.
Після тої розмови, молода пара таки вирішила продовжити навчання. За декілька наступних місяців вони наздогнали програму і подекуди невіть перегнали її самотужки, а потім... потім настала зима.

Зима... Взимку дні коротшають, а ночі – довшають. Близилась зимова сесія і Новий Рік. Христина сподівалася, що в цей наступний 2006 рік, принесе щастя у житті. На це сподівався і її хлопець, чи може чоловік? Сесія пройшла успішно і Христина отримала підвищену стипендію. Денис же не горів особливим бажанням вчитися, точніше він просто не мав на це часу, але незважаючи на усі ці недоліки, також отримав стипендію. Після пар, Денис працював. Він повернувся на роботу web-дизайнера в інтернеті. А саме це виглядало так: після того випадку, що так круто змінив усе життя, він залишив роботу і не відповідав на електронні листи та повідомлення на мобільному телефоні. А коли він почав розгрібати усю цю кореспонденцію, він побачив лист в якому було написоно щось приблизно таке: “Доброго дня... тири пири ... ми писали вам дуже багато листів з пропозиціями, щодо роботи, але так як ви не відповідаєте на наші пропозиції, ми змушені видалити ваш логін та пароль з нашої бази даних. Шкоди вас втрачати, але ви порушили наші правила.... бла бла бла...”.
“Мене звільнили” – подумав Денис, - але він це очікував. Сівши за старенький ноутбук “Pentium MMX”, Денис написав детального листа з вибаченнями і поясненнями своєї ситуації. Очевидно на керівництво компанії це справило велике враження, тому скоро прийшла відповідь з висловленими співчуттями і логін було відновлено, а ще через пару тижнів з Німеччини по звичайній пошті прийшла листівка від самого заступник директора: “Приймите наши соболезнования... Ми конечно же востановим вас в должности и будем рекомендовать в качестве одного из лучших наших специалистов!”. Робота почала потроху іти, почали прибавлятися і гроші. Денис з Христею продовжували навчатися в Національному лісотехнічному університеті України, а після пар вони працювали. Христя влаштувалася на роботу репетитором англійської мови, так як майже вдосконалості нею володіла. В житті цієї пари величезну роль відіграла підтримка друзів. Якби не друзі: Вадік, Саня, Мар’яна, Юлічка, все би було зовсім по іншому. Вони приїздили до подружжя на кожних вихідних з метою провідати, побалакати про життя, яке так швидко проходило... про роботу, та просто відпочити від буденності.
Я недарма сказав “подружжя”! Вони таки дійсно одружилися!

Весна 2006 року. Я ніколи не думав, що першим зі своєї компанії одружуся! Більше того, навпаки, я завжди вважав, що я буду останнім, якщо взагалі до кінця своїх днів не залишуся холостяком! Після злощасного випадку, я влаштувався на роботу і мріяв про “щастя”. Вона таки прийшло! Але чи надовго? Цього я не знав і не міг знати. Мені залишалося лише не втрачати надію, але поки що в мене все добре. Я почав працювати в інтернеті і заробляв спочатку трохи менше ніж колись, а згодом і більше. Ми з Христею жили в тихому спальному районі: Скнилові. Колись, коли я ходив в 3й клас я теж тут жив. Мені тут дуже подобалось і я провів тут своє дитинство, яке незрозуміло чому, так швидко пролетіло... Саме тому, ми розміняли 4х кімнатну квартиру з євроремонтом, омебльовану на 1кімнатну з телефоном саме в цьому районі. Мені завжди тут подобалось. Особливо навесні. Хоча спогади про минулу весну краяли серце. Ми ще були молоді. Христині було тільки 18,5 років, а мені було 19. Дивно, та мабуть усе саме так і мало статися, адже ми зустрілися і покохали одне одного. Той випадок нас іще більше зблизив і закрипив наше кохання.
С-Design – один з найуспішніших інтернет проектів по наданню дистанційної роботи веб-мастерам, на даний момент. В один чудовий весняний ранок я прокинувся в обіймах коханої і відчув, що саме сьогодні наше життя має змінитися вже вкотре, проте в кращу сторону! Я встав і попрямував до ванної, незабувши при цьому включити свій, вже новий ноутбук. За всю зиму я наполегливо працював і ритмічно вчився, здобуваючи нові знання. Христя перейшла на 2й курс, а я вже навчався на 3му. З того часу я почав частіше бачитись з сестрою, адже в мене в цьому місті більше нікого не залишилось з родини. Матері успішно відкрили візу і вона поїхала з батьком в Італію. Хоч вони і звонили кожного тижня, але все ж я сумував за ними. Сестра мала свою сім’ю, а я дуже любив бавитись з Лесею, її донькою. Бувало, що сестра працювала і не могла лишити дівчинку саму вдомома, то вона привозила її до нас. Так і текло наше життя. Недарма я згадав про С-Design...
Одного дня коли ми з Христинкою поверталися з пар з університету, я як завжди це робив, заглянув в поштову скриньку і витягнув звідти товстий конверт, адресою відправника якого значилася Німеччина. Я спочатку здивувався, але потім помітивши знайому адресу, збагнув, що то мабуть прислали якийсь лист з С-Design’у.
- Щоб то могло бути? – міркував я вголос.
- Мобуть якісь важливі документи, - запропонувала Христина.
- Анріл! Вони би прислали мені це по мережі.
- Ну тоді незнаю. Ти рідко говориш про роботу. Тільки в тих випадках, коли у ти закінчуєш робити якийсь серйозний пройєкт, - вона навмисно зробила наголос на останнє слово і розуміючи, що я не люблю коли вона так говорить, щиро посміхнулась я поцілувала мене в щоку.
Ми піднімалися сходами на другий поверх, а я намагався розкрити конверт, що мені ніяк не вдавалося. Я згоряв від нетерпіння, так як вже здогадувався що буде усередині. Христина з посмішкою на вустах дивилася на мене. Вона мало знала, про усі “пройєкти” які я робив, а я мало про це розповідав, тому їй це було все-рівно, але вона раділа за мене і за мої успіхи!
Коли ми зайшли до хати, я навіть не знявши взуття попрямував на кухню і взявши ножика, відзрізав неслухняний кусок паперу. Мої сподівання виправдались! Усередині таки дійсно було те саме, давно обіцяне запрошення до Парижу на 3 дні! Я прокричав “УУУРРРААА!!!”, а потім ще пару схожих слів. Христя не могла зрозуміти, що сталося і чого я такий задоволений. Підійшовши до коханої я став на одне коліно, витягнув з кишені маленьку коробочку з незрозумілого матеріалу, відкрив її і сказав...

Весілля... Такого повороту подій я не очікувала! Я незнала, що там в мого хлопця в конверті, який йому прислали з роботи, але піднімаючись по сходам, він якось дуже нервувався (але в хорошому плані). Коли ми зайшли до квартири, він навіть не розуваючись, одразу побіг на кухню, вхопив ножа і почав нещадно крамсати того конверта. Потім він витягнув його вміст і йому вистарчило одного погляду на ті папери, щоб подарувати мені найкращу посмішку на яку він тільки міг спроможний. Я також зрозуміла, що новини дуже хороші, а після Денисових криків “УРА!”, я тільки стояла і здивовано дивилась на нього. Цього моменту я чекала усе своє життя! Він повільно підійшов до мене, взяв мою руку у свою, а потім ставши на коліно, витягнув з кишені коробочку, відкривши яку, я побачила неймовірної краси обручку! На декілька секунд серце у мене зупинилося від щастя, а потім він сказав: “Христина Анатолівна Кондратюк, ти вийдеш за мене заміж?”. Я немогла нарадуватись! Я плигали і кричала: “Так!! ТАК!!!! ТАК!!! Коханий, звичайно що вийду!!! Це було неперевершено! В той момент я забула про все на світі, про проблеми, роботу, навчання! А він підхопив мене на руки і кружляв по коредору, також повторюючи тільки одну фразу: “Я тебе кохаю!”! Коли наші емоції трохи вщухли, я все ж не витримала і спитала: “А що ж в тому листі такого написано, що ти саме зараз запропонув мені?”. Денис підхопився підбіг до столу і зі швидкістю вітру схопив конверт, а потім так спокійно і повільно підійшов до мене... він посміхався і сказав просто: “Це, - він показав на конверт, - наш весільний подарунок!”
Я, прочитавши листа, зрозуміла, що це премія за успішну роботу, якою так щедро нагородила Дениса компанія С-Design, поїздка на двох в місто закоханих – Париж. Я була на сьомому небі від щастя. Ми скакали по квартирі і немогли нарадуватись. Все ж в житті все не так погано, як здається! Кинувшись до телефону, ми одразу почали обзвонювати своїх найкращих друзів і подруг, щоб повідомити про таку радісну новину.
Як в рекламі, Денис позвонив батькам на мобільний в Італію і сказав: “Ало, мамо? Я одружуюсь!!!”. Я також позвонила мамі сказала щось подібне . Пройшов тиждень і нам назначили дату в загсі. Ми повідомили про це друзів і родину. Також Денис домовився відмічати весілля в одній невеличкій, але на диво затишній кафешці. За час роботи ми відкладали гроші на нову квартиру і зпромоглися відкласти достатньо велику суму. Ми вирішили, що зараз витратимо частину грошей на весілля, а потім вже як молоде подружжя будемо продовжувати вчитися і працювати. В організаторській справі нам допомагали друзі та родина, яка в нас залишилась тут на Україні: моя мати, Денисова сестра та брат. Я літала на крилах щастя! Все було наче увісні! Настільки гарно і прекрасно, зрозуміло і ясно!
Денис домовився на роботі, що тиждень він не буде брати ніяких проектів, а я домовилась зі своїми дітьми, що не буду їх вчити принаймні місяць! Весілля випадало на як неможна кращий час, - 4 квітня... а наша подорож в Париж припадала на 7 квітня.
Того весняного ранку погода була просто чудова! За вікном цвірінчали пташки, а дерева вже почали набиратися соку і відрощувати листя! Хоч, як і будь-яке весілля, наше – було дуже напруженим, але це був воістину прекрасний день!
Я прокинулась в обіймах коханого, який вже через декілька годин мав стати мені чоловіком. Він довго не хотів вставати, бурмотів щось незрозуміле, але я почала його цілувати і від моїх теплих поцілунків він прокинувся.
- Доброго ранку!
- УУУ... спати хочччууу...
- Вставай, соня! Нам сьогодні треба стільки всього зробити
- Сьогодні субота! Не рухай мене! Дай виспатись, котик, ну будь-ласка!
Денис з викривленою гримасою подивився на годинник на якому блимало: “06:30”. За вікно вже почало світати.
- В тебе сьогодні весілля, а ти спати хочеш, ну що за неподобство, - я подивилась на нього з таким обуреним поглядом, що Дениса наче кип’ятком ошпарило і він одразу підірвався на ліжку.
- Встаю, встаю, - пробурмотів він, але потім наче дошка впав на ліжко.
- Сонечко, вставай, нам треба все підготувати.
Я вилізла з ліжка і включила Денисовий ноутбук, а потім знайшла там якусь важку музику і врубила колонки майже на повну катушку. Від чого мій коханий, вже вкотре, аж підстрибнув на ліжку. Після цього він остаточно прокинувся і пішов в ванну. Я тим часом зварила кави і зробила якісь бутерброди.
Потім почалось приготування до весілля. На весілля мали приїхати батько Дениса (мати не могла, так як ще не мала громадянства), сестра і брат. Звичайно ж моя мати теж мала бути. А ще !!! Ще наші вірні друзі! А саме: Вероніка, Елеонора (мої подруги), Вадік, Юля, Мар’яна і Саня. Також у списках запрошених були двоюрідні та троюрідні сестри і брати, вуйки і тітки, яких ми самі майже не знали. Ну і звичайно ж, як можна забути про колег по роботі?! Про все вже було домовлено. План був такий:

11 година – в загс
12 година – в церкву
13-04 година – гуляємо!!!
Ми мали зібратися великою компанією в нас вдома. На дев’яту годину мали приїхати моя мати, батько мого коханого, його сестра, а також дружби і дружки. Моїми дружками були Юля і Вероніка, а дружбами Дениса – Вадік і Саня. Потім мене як наречену, мали продати молодому за ... ее...ммм..гі гі  багато пляшок горілки wink.gif)... Коли Денис побачив мене у весільній сукні, в нього майже в прямому смислі чього слова “відвисла щелепа”. Він не бачив весільної сукні до цього часу, адже за старовинним повір’ям, якщо молодий бачить наречену в сукні перед весіллям, може статися якась біда; а я настояла щоб він мене не бачив і ходила вибирати плаття з Норою. А потім всі дружно мали поїхати в загс на машинах. Машин мало бути всього три. Денис через друзів і знайомих домовився і за це. Після загсу ми мали гуляти центром, піти в парк культури чи стрийський парк, а потім поїхати в церкву вінчатись. Після цього і аж до третьої – четвертої години ми мали гуляти і розважатись. Незнаю чому я кажу “мали”, адже все саме так і відбулося. Нам вручили посвідчення про сімейний стан і поставили печатки в паспортах, за що ми випили по келиху шампанського і урочисто розбили їх, - на щастя! Все було вдійсності як в казці! Потім ми усі поїхали в затишний кафе-бар-ресторан (я навіть незнаю як його правильно назвати ) і почалися ігри та забави в найкращих українських традиціях. Директор того закладу виконував обов’язки тамади, що йому дуже навіть пасувало і виходило якнайраще. А старостою був мій вуйко – Сергій.
Десь біля “незнати якої” години ранку, ми втомлені щастям, ледве тримаючись на ногах прийшли до хати. Друзі допомогли позаносити усі подарунки та їжу, що позалишалась. Наша перша шлюбна ніч була чудовою! Для мене вона була наче дійсно першою ніччю кохання!

Сон літньої ночі...

Продовження слідує...
Ваші відгуки відсилайте будь-ласка на мило:
1) [email protected]
2) [email protected]
3) [email protected]
Ще мене можна знайти в асі: #202255541
Просто влом було тут реєструватися ...
Go to the top of the page
 
+Quote Post
 
Start new topic
Replies (1 - 6)
sam
post 26.11.2005, 16:42
Post #2


Аццкій модер
Group Icon

Group: декан +
Posts: 4524
Joined: 07/09/04
From: Lviv
Member No.: 219



Вед, хоч її бачити - створи... :) Я перший на роботу д тебе піду... На неповний робочий і пристойну зарплату... Хоч і не студент... smile.gif


--------------------
Краще гір є тільки... ПИВО!!!

http://asenyk.com - мій блог про інтернет-комерцію!

Мій магазин парфумів: http://sharm.lviv.ua
Go to the top of the page
 
+Quote Post
маруся
post 29.11.2005, 18:20
Post #3


доцент
*****

Group: cтудент V.I.P
Posts: 407
Joined: 24/10/05
From: Boston-Львів
Member No.: 1627



Укр телебачення представляе новий телесерiал - аля "Студенти тоже плачуть"? cray.gif wink.gif


--------------------
Наше життя - то танго
Без правил і до кінця
~скрябiн
Go to the top of the page
 
+Quote Post
vlodko
post 06.12.2005, 16:37
Post #4


магістр
****

Group: студент +
Posts: 111
Joined: 22/06/04
From: Київ
Member No.: 166



просто "Зоряні війни" якійсь.
Текту багато, а от з інтимом не дуже - "Голвуд" вимагає страсті!
Go to the top of the page
 
+Quote Post
sam
post 08.12.2005, 20:55
Post #5


Аццкій модер
Group Icon

Group: декан +
Posts: 4524
Joined: 07/09/04
From: Lviv
Member No.: 219



Вед, я дорогий працівник... але працьовитий... smile.gif


--------------------
Краще гір є тільки... ПИВО!!!

http://asenyk.com - мій блог про інтернет-комерцію!

Мій магазин парфумів: http://sharm.lviv.ua
Go to the top of the page
 
+Quote Post
DeViL
post 08.12.2005, 23:00
Post #6


aбітурієнт
*

Group: студент
Posts: 3
Joined: 26/11/05
Member No.: 1782



Якщо не подобається, то так і скажіть. Нащо влаштовувати тут такі балачки?
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Гість_Lazzis_*
post 31.01.2006, 17:30
Post #7





школяр






просто прочитайте бо це лиш

… слова …

Тепло … холод … межа дуже незначна … її взагалі немає … думки кружляють веселяться сміються … я їду глуздом … куди ти ?(чути чийсь голос) …туди … кажу я і показую на зорі … там мені не холодно, і не жарко …засинаю … павук проповз по моєму обличчю … де павучата?.. Ніка … НІКА!.. Ніка ?.. сплю … завтра йти на пари … потім екзамен … вчитися … потрібно вчитися … один – десяток – сотня – тисяча – мільйон - … куди не глянь всюду – ЛЮДИ … не сховатися … мої улюблені місця зруйновані, спаплюжені, нічого вже нема, та я вже й нічого не хочу … не говорити!.. не писати!.. не думати!!! Я не хочу , щоб вони зазирали в мої очі з метою прочитати мої думки … вони не вміють думати … вони хочуть вкрасти мої думки …,,ВОНИ,, хочуть , щоб я розчинився серед інших і теж крав думки у тих, хто не розівчився думати … КУРВА МАТЬ!!! емоції … вони крадуть емоції, почуття, слабкості … так … їм потрібно усе!.. усе те, чого я не маю і те, що повинен був би мати … йдеш по вулиці і спілкуєшся по мобільному телефончику … навіщо?.. тому що бракує … мені посміхнулась дівчинка … гарні зуби … вона, мабуть, постійний клієнт стоматолога … насправді, я сиджу в ,,казенному домі,, - тут немає жінок, лише шльондри … мені усе здається … ввижається … видіння … її посмішка – лиш видіння!!! Слова … звуки … смерть чи життя?.. та кому потрібне таке життя?!... мені … мені усе потрібне, а особливо Нікіна посмішка … вона рідко посміхається … вона МЕНІ рідко посміхається … вона шукає в мені відповіді на свої питання … у мені постійно хтось щось шукає … чи когось?.. навіщо я вам?!!
Go to the top of the page
 
+Quote Post

Reply to this topicStart new topic

 



RSS Lo-Fi Version Time is now: 28.07.2014 - 5:12
РеклЯма на сайті
Неофіційна газета Київського університету Пиши українською